(доступно только по-украински)

А могла б летіти вільною зозулею…

І не вистачить усіх слів у світовому словнику, усіх нот у музиці, усіх фарб у палітрі, щоб описати красу української жінки. Її сяючі карі очі, що в широкому полі на зможуть позмагатися з гарячим сонцем, її червоні щоки, що наче рум`яні яблучка так і манять припасти до них вустами, довга товста коса, поважний стан… Навіть розкинуті в полі, при роботі, усі вони різні: деяка схожа на загадкову мавку, що неначе вибігла з лісу і, заблукавши, вирішила залучитися до спільної роботи, інша – вельможна королева, яка навіть із серпом тримається гордо й поважно: її не нівечать ні зашкарублі мозолі, ні стомлене спітніле обличчя, ні скуйовджене волосся. А якими співочими іменами їх нарікають! Ганнуся, Марійка, Катруся, Надійка, Олеся, Наталка – ні імена, а мелодії, що хочеться наспівувати знову і знову. Єдине лише може затьмарити цю красу, спотворити її, загубити, замінити веселу посмішку на гримасу болю.

Після окупації Тернопільської області їхнє маленьке селище перетворилося на німецький штаб. Оскільки більшість населення складали жінки та діти, село не зазнало значних втрат – ніхто просто не був у змозі чинити опір. Окупанти у свою чергу, зазнавши такий «теплий» прийом, не стали сіяти хаос та витрачати патрони. Вони домовилися, що половина всього врожаю, який селяни раніше віддавали радянській владі, буде тепер віддаватися їм. Тоді й не буде жертв. Сільські голови порадилися та й вирішили піти на цей договір. Хтось назве це зрадою, але голова на плечах дорожча.

Леся вже давно помітила на собі його зацікавлений погляд, та вагалася глядіти у відповідь. Усе ж таки він один із них, загарбників. Олеся, як бачила це, завжди штовхала Лесю в бік – не смій-бо, погано це скінчиться. Вони завжди були разом, навіть жили в одній хаті, – Леся й Олеся, шерочка з машерочкою, дві синички, тільки балакучою завжди була Олеся. Вона знала усе на світі і завжди повчала Лесю та картала її за легковажність. «Тебе таку будь-який хлопець навколо пальця обкрутить та й дурепою з пузом на дорозі лишить. А до кого ти одразу побіжиш? До мене. І тоді я скажу тобі – я ж казала». І чогось Леся думала, що саме так воно й буде. І була рада, що подруга не кине її в біді.

Та вже занадто сильно обпікали щоки ті погляди, і не витримала Леся, і підвела очі, і потонула в тих синіх озерах. Хто ж міг подумати, що в нього наші очі, рідні, слов`янські. Йому не вистачає лише вишиванки та сопілки і танцюючих навколо мавок. Щось забриніло, заспівало на серці в Лесі, і в душі, з одного боку, настало довгождане полегшення, а з іншого, оселився якийсь невідомий раніше трепет.

Хтозна, скільки б ще тривало це глядіння, якби не зійшлися хмари і не пішов дощ. Хоча що він змінив? Навпаки, ця злива лише пришвидшила події, адже Леся не встигла отямитися, як опинилася біля нього. Холодні дощові краплі стікали по її щоці, шиї, мокра одежина неприємно прилипала до шкіри, коса важчала, наповнюючись вологою. Та дівчина не бігла нікуди. Наче прикута невидимими ланцюгами до його блакитних очей, вона тільки й могла, що поривчасто дихати, як після довгої та безперервної роботи в полі.

Далі все проходило, наче в дурмані. Він підвівся і звисока глянув на неї. Мабуть, хотів налякати, зберегти авторитет, та очі сміялись і видавали його. Не відаючи, що коїть, дівчина ніжно обхопила його обличчя руками і обережно, неначе доторкаючись до крихкого витвору мистецтва, провела пальцем по точених, наче з каменю вилицях, по тонких червоних губах. Обоє мовчали, підбираючи слова – тільки вона від розгубленості, бо зовсім не знала, що треба казати у таких ситуаціях і чи треба говорити взагалі, а він – підбираючи слова з чужої йому мови.

– Что ти от минья хочешь? – нарешті, холодно усміхаючись, сказав він. Леся на мить ще більше розгубилася, та не встигла навіть обдумати відповідь, як він прилинув до неї гарячим поцілунком, опаливши цим її змерзлі, у краплях дощу вуста.

Він чекав її кожного ранку біля віконця, а вона з першим сонячним промінням уже видивлялася його і прикладала руку до холодного ранкового скла, щоб через нього відчути тепло його довгих тонких пальців. Спочатку Олеся не помічала закоханих, та згодом їй стало цікаво, що це подруга робить на світанку біля вікна і, дізнавшись, почала час від часу буркотати на Лесю:

– Не буде добра від цього. Він же німець. Не цінитиме тебе. Таких, як ти, в нього сотня бути може. Думаєш, ти йому потрібна? Та ні! Зробить діло і покине тебе з пузом, отямитися не встигнеш, як збіжить, чи ще гірше – розстріляє. І тебе, і мене, і все наше село.

Та Леся, затьмарена новим, раніше невідомим, почуттям, не звертала уваги на дорікання подруги. Вона все частіше продовжувала, замість роботи, тікати з ним у ліс. Він завжди мовчав і просив лише «спьеть єщо». І Леся співала. Усі пісні вже виспівала, що знала, а він іще хотів.

Одного разу залежались вони в лісі до сутінків. Коли скінчилася остання пісня, Леся замовкла и подивилася на нього.

– Чи ти любиш мене?
Та він не розумів.
– Скажи. – і так сердечно додала: – Любиш?
Він відповів щось німецькою та усміхнувся. Дівчина посміхнулася у відповідь і обійняла його.
– Не покидай мене, чуєш? Я готова віддати тобі все, аби ти був зі мною єдиною, — і прилинула з коротким поцілунком до його щоки. Він лагідно посміхнувся:
– Что ти от минья хочешь?
– Я хочу, – прошепотіла Леся, – щоб ти був тим, хто вивчить мою мову лише заради того, щоб по-рідному сказати мені про свої почуття…

Тепла була ніч, зоряна. Страшно було, ніяково, але затишно і любо. Дерева стали їм стінами, темне небо – дахом, а м`яка трава – ліжком. І тільки сивий місяць був свідком їхніх почуттів. Та він не стане балакати зайвого…

На ранок дівчата відправилися до пральні забирати свіжу білизну. Олеся йшла на диво похмура та мовчазна, наче води в рота набрала. Тільки й примовляла: «Не треба було квапитися». Та Леся не звертала уваги. Сьогодні він від`їздить по справах, а потім повернеться і забере її. Він обіцяв. Щось довго казав по-німецьки, а в кінці поцілував. Та не прощальний то був поцілунок, а навпаки. Таким зазвичай запрошують до спільного родинного життя. Так здавалося Лесі, у це вона вірила.

А Олеся не вірила. Тому й примовляла:
– І чого ти поспішила? Що тепер робити, як на завтра пузо виростить?
Та Леся лише відмахувалася:
– Він забере мене, як приїде.
– Ха, сподівайся.
– Забере! – стояла на своєму дівчина. – Ось побачиш!
– А як не забере?
– Обов’язково забере.
– А як ні? – сердито подивилася на Лесю дівчина. – Що з дитиною робити будеш? Сама не прогодуєш, та й знаєш, як про таких, як ти, самотніх матусь, кажуть?
– Нема ще ніякої дитини, – прошепотіла Леся, – і не буде, може, й зовсім.
– Не може таке пройти без наслідків. Дурна ти просто.
– А ти в нас найрозумніша? – зло кинула до неї Леся. Подруга замовкла.

Ще деякий час панувала мертва тиша.

– Щаслива ти, Лесько. Дітей можеш мати, – тихо зітхнула Олеся, складаючи чисті сорочки. – І не цінуєш цього. А у нас ще на роду безпліддя написане.

Лесі стало ніяково. Вона не знала про це. Хоча, з іншого боку, чому їй повинно бути ніяково? Шкода Олесю, так. Та що вона може зробити? І не буде в неї ніякої дитини. Що це за небилиці. На дитину батьки спочатку моляться, і вже потім її отримають. А від простої любові нічого не буде.

Пройшов тиждень. Від нього не було ніяких новин. Леся все ще кожного ранку прикладала долоню до вікна, чекаючи на нього. Та марно.

Вона стала повнішати. Це помітила Олеся і спитала, коли в дівчини останнього разу була кров. Леся не могла пригадати. Можливо, ще до його від`їзду. І, врешті, яке це має значення? Ну є кров, ну немає. Що в цьому такого дивного? Подруга лише хитала головою і зітхала. «Добігалася», – каже.

Пройшло більше місяця, літо змінила осінь, час збирати врожай. Леся почала помічати, що їй усе тяжче дається звичайна робота, усе частіше темніє в очах, а сніданок так і проситься назад. Малі стали й спідниці.

– Що зі мною, Олесенько? – злякано спитала вона ввечері. – Невже справдилося те, про що ти казала?
Та Олеся лише мовчала, відводячи очі, бо не могла навіть промовити заповітне: «Я ж тобі казала». Леся зблідла.
– І що тепер? – її голос дрижав.
– Не знаю.
– Я не можу його народити, це ж ганьба.
Олеся мовчала.
– Чого ти мовчиш?! – крізь сльози закричала Леся. – Уперше нема чого порадити? Куди мені дівати те чортеня, що засіло всередині?!
Дівчина похолола й злякано подивилася на подругу:
– А як ти збираєшся здихатися його?
– Як не буде виходу, сама вб`юся, та не стану посміховиськом!
– Це ж плід твого кохання з тим німцем! Чи ти вже зневірилась у його вірності і не чекаєш його повернення?
Леся відвела погляд:
– Інші солдати кажуть забути про нього, що відправили його далеко служити і надовго.
– І що тепер? Чоловік утік, так одразу треба вбивати невинну дитину?! – люто крикнула Олеся і припала до ніг подруги. – Не вбивай, прошу. Народиш, разом виростимо. Що ми, не зможемо? А на інших байдуже. Наша буде дитина, чесна і добра, чемна і порядна.
– Ти що! – підвелася Леся. – Де це чувано, щоб дві баби дитину ростили? Та вона без чоловічої руки зовсім розпуститься! Тим паче, у тебе ж твій Левко є, чи ти забула? Як ти його заради чужої дитини покинеш?
Олеся замовкла та сіла:
– Роби, що хочеш. Для мене всі діти чужі будуть. Бо рідних ніколи не матиму…

Та Леся вже не чула. Вона бігла, що є сили, бігла туди, куди очі глядять. Пробігла широкий степ, пробігла ліс з високими деревами, пробігла струмок, гай. Бігла боса, відчуваючи під ногами м’яку траву, і це відчуття забивало їй горло камінням, душило її від уже болючих та нестерпних спогадів тієї фатальної ночі. Вона ненавиділа себе за те, що вчинила, Олесю, за те, що не вберегла та не попередила, місяць, за те, що мовчки дивився. Ненавиділа та проклинала всіх. Усіх, окрім нього.

Зупинилася на краю прірви. Холодний вітер обдував її тонку білу сорочку і довге розплетене волосся. Серцебиття злилося з думками і шумом вітру. Кому вона тепер потрібна із цією клятою дитиною? Ніхто заміж не візьме, ніхто більше теплих слів не скаже. Усі дивитимуться косо і говоритимуть за спиною. А як народить, то кому віддасть? Нікому чужа дитина не потрібна. Нікому.

Леся опустила голову. Синя річка дивилася на неї його поглядом. Вона одразу згадала, як вперше підійшла до нього, як співала йому в лісі, які теплі почуття він їй подарував, як зробив її по-справжньому щасливою. І в один момент дівчина зрозуміла, що останнє, що вона бажатиме бачити в житті – це його блакитні очі, якими зараз дивиться на неї вода.

І Леся згодна потонути в них. Щоб вони, а не людська зневага, поглинули її. Її і те прокляття, що вона виношує в животі. Адже вони тепер нікому вже не принесуть щастя.

Легко підхопив Лесю вітер, легко прийняла вода. Настільки легко, що ні на ранок, ні наступного тижня не було її знайдено. День-два в селі погомоніли, поплакали, позітхали і забули. Тільки Олеся все ще кожного вечора приходила до річки і, ніби в передсмертній агонії, просила Лесю віддати їй дитину. Селяни і солдати уже звикли до нічних завивань з-за лісу. Та одного дня вони просто скінчилися. Мовляли, що забрала Леся Олесю. Та брехня це. Не до того їй було. Адже вона була щаслива, потопаючи в його блакитних очах…