Історія університету

ІСТОРІЯ
КИЇВСЬКОГО НАЦІОНАЛЬНОГО УНІВЕРСИТЕТУ
 ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

Київський національний університет імені Тараса Шевченка – класичний університет дослідницького типу, є одним з найстаріших і найбільших навчальних закладів України, флагманом вищої освіти, провідним інтелектуальним центром нашої держави. Заснований 1834 року. Сьогодні це не просто вищий навчальний заклад, це всесвітньовідомий (підтвердженням цьому є участь у провідних міжнародних освітніх рейтингах) багатогалузевий навчально-науковий комплекс. З іменами його професорів і вихованців пов’язано славні сторінки української історії, науки і культури.

Орден Св. Володимира

Орден Св. Володимира

Урочисте відкриття Університету відбулося 15 липня 1834 року (за старим стилем) в день пам’яті святого рівноапостольного князя Володимира, Хрестителя Русі, який став небесним патроном і покровителем нашого навчального закладу (сьогодні його постать поруч із захисником Києва архангелом Михайлом можемо бачити на університетській емблемі). На відкритті урочисту промову виголошував професор Володимир Цих.

Спочатку в складі Університету діяв тільки один філософський факультет, котрий поділявся на два відділення: історико-філологічне та фізико-математичне. У 1835 р. почав функціонувати юридичний, а у 1841 р. – медичний факультет, створений на базі ліквідованої Віленської медичної академії. У 1850 р. історико-філологічне та фізико-математичне відділення стали самостійними факультетами (філософський факультет унаслідок цього було ліквідовано). У такому складі, маючи чотири факультети, наш Університет існував до 1920 року, коли його було закрито радянською владою.

Перший ректор Університету  Михайло  Максимович

Перший ректор Університету
Михайло Максимович

Першим ректором Університету св. Володимира став професор Михайло Максимович – нащадок старшинського козацького роду, вчений-енциклопедист, історик, філолог, етнограф, ботанік, математик, поет, який товаришував з Тарасом Шевченком, Петром Гулаком-Артемовським, Євгеном Гребінкою, Миколою Костомаровим, Адамом Міцкевичем та багатьма іншими визначними діячами науки, культури і мистецтва свого часу. 

Упродовж восьми років з моменту відкриття Університет не мав власного приміщення, орендуючи приватні будинки, здебільшого на Печерську (звідти в цьому районі міста з’явилася вулиця Круглоуніверситетська). У 1835 році було затверджено проект будівлі Університету, розроблений архітектором Вікентієм Беретті. 31 липня 1837 року відбулась урочиста закладка. Через п’ять років будівельні роботи було завершено і викладачі та студенти зайняли нові приміщення величної споруди, зведеної в стилі класицизму.

univerts 

Поряд з головним корпусом за планом того самого Беретті було закладено Ботанічний сад. Стіни університетського корпусу пофарбовано в червоний та чорний кольори, котрі відповідають кольорам стрічки російського царського ордену св. Володимира.

univ_sign

Треба зазначити, що девіз ордену «Користь, честь і слава» сьогодні є девізом Київського національного університету імені Тараса Шевченка, котрий є спадкоємцем кращих традицій старого Університету св. Володимира. Ці самі слова, тільки написані латинською мовою, – «Utilitas, Honor et Gloria» – можна побачити на сучасних університетських прапорі та емблемі, почесних відзнаках.

Університет св. Володимира починав свою діяльність з 19 викладачів і лише 62 студентів (з них на історико-філологічному відділенні – 13, на фізико-математичному – 14, на юридичному – 35). З кожним роком кількість тих, хто навчав і навчався в його стінах зростала. Напередодні Першої світової війни Університет став потужним центром освіти і науки. Так, у 1914 році на чотирьох факультетах налічувалося 58 кафедр, на яких працювали
87 професорів, 77 приват-доцентів і 109 осіб навчально-допоміжного персоналу (лектори, лаборанти, асистенти, консерватори, хранителі тощо), а також 27 осіб адміністративно-господарчого персоналу. Тоді ж в Університеті навчалось майже 5000 студентів, серед яких переважали дворяни (41%) та міщани (39%). Їм значно поступалися особи селянського (10%) і духовного (9%) станів. За конфесійною приналежністю домінували православні (69%), за ними йшли римо-католики (13,5%), іудеї (10,5%), лютерани (2,5%) і старообрядці (0,5%).

У різний час в Університеті св. Володимира працювали такі видатні діячі вітчизняної і світової науки, як: професор анатомії Володимир Бец, який відкрив рухову зону кори головного мозку та описав велетенські пірамідні нервові клітини, названі його ім’ям; хірург професор Володимир Караваєв, який першим в Україні зробив операцію під ефірним наркозом і першим у Росії зробив пункцію перикарда; засновник першої значної математичної школи в Україні професор Дмитро Граве; засновник першої в Україні лабораторії експериментальної фізики професор Михайло Авенаріус; професор
Олександр Ковалевський, котрий своїми працями поклав початок еволюційної ембріології як наукової дисципліни; основоположник еволюційної морфології тварин професор Олексій Сєвєрцев; видатні історики Микола Костомаров,
 Володимир Антонович і Михайло Драгоманов
; філософ Сергій Булгаков; економісти Іван Вернадський і Микола Бунге та багато-багато інших.

В Університеті працював геніальний поет, великий Кобзар
Тарас Шевченко, який у 1846 – 1847 роках був вчителем малювання, одночасно працюючи в університетській Археографічній комісії для розгляду давніх актів.

У мирних умовах Університет розвивався до літа 1914 року, коли почалася Перша світова війна, руйнівні наслідки якої досить скоро далися взнаки. Уже у вересні наступного року, унаслідок поразок російської армії на фронтах, Університет св. Володимира (без медичного факультету, який лікував поранених вояків) було евакуйовано до міста Саратова на Волзі. В евакуацію їхали професори, викладачі, допоміжний персонал, студенти; вивозилося майно лабораторій, навчальних кабінетів, бібліотечні зібрання. Однак перебування Університету на новому місці було недовгим. Рівно через рік він повернувся до рідного Києва, знову зайнявши свій «червоний» корпус, у якому за відсутності професорів і студентів квартирували різні військові частини. На хід навчального процесу впливала загальна ситуація в Києві, у якому почалися затримки з продуктами харчування, дровами тощо. Дефіцит породжував дорожнечу та спекуляцію. Поступово занепадало міське господарство, на вулицях бракувало освітлення, з’явилися купи сміття, транспорт виходив з ладу. За умов дедалі більшого неладу вчитися було важко. Заняття в Університеті відбувалися в напівпорожніх аудиторіях. Майже всі студентів молодших курсів було призвано в армію, порідшали й старші курси. Лекції майже не відвідувалися, однак в університетських коридорах завжди було велелюдно. Університет став центром ділового життя, перетворившись на своєрідну біржу праці, де студенти, намагаючись прогодувати себе й вижити в складній ситуації, об’єднувалися в трудові артілі, котрі займалися розпилюванням дров або розвантаженням вагонів.

Невдовзі в спустошеній війною країні почалися грандіозні соціально-політичні катаклізми, що призвели до цілковитої руйнації традиційного ладу та страшної і кровопролитної громадянської війни. Лютневу революцію і повалення царизму Рада Університету привітала святковою телеграмою, висловлюючи сподівання, що нова демократична влада зможе вивести країну «на шлях гідний багатовікової історії Росії» та знайти в собі сили для «здійснення великої задачі, яка стоїть перед Росією у боротьбі з її завзятим, безжалісним ворогом та в улаштуванні життя на нових началах». Однак цього не сталося.

Університет під час революційних подій 1917 року

Університет під час революційних подій 1917 року

В охопленій хаосом країні стався черговий переворот – 25 жовтня 1917 року владу захопили більшовики. За нових умов Рада Університету 

св. Володимира зайняла вичікувальну позицію, не поспішаючи з гучними заявами та вітаннями, не висловлюючи відверто свого ставлення до політичних подій, що відбувалися довкола. Так, вона лише прийняла до відома резолюцію Ради професорів Харківського університету від 20 листопада 1917 року, у якій осуджувалися дії «групи фанатиків і темних ділків, котрі захопили… владу за допомоги обдуреного ними озброєного натовпу».

old_univУ 1917 – 1920 роках ситуація в Києві була нестабільною, влада мінялася з калейдоскопічною швидкістю. Найбільше Університет потерпів навесні-влітку 1919 року, коли в місті урядували більшовики. Одним із перших їхніх заходів була реорганізація управління вищими школами. Посади ректора і проректора скасовувалися, а їхні функції передавалися комісару вишу з надзвичайно широкими повноваження. Навчання ставало безплатним, скасовувалися державні випускні іспити та державні екзаменаційні комісії, замість традиційної бальної системи оцінювання успішності студентів впроваджувалася помітка «зараховано», яка ставилася за всі складені предмети чи виконані практичні роботи. Урешті Університет було позбавлено імені свого святого патрона рівноапостольного князя Володимира. З 23 квітня 1919 року він став офіційно називатись просто «Київський університет».

Нові університетські керівники були типовими догматиками і невігласами, які постійно демонстрували нерозуміння й цілковиту некомпетентність у питаннях організації академічного життя. Вони вимагали, аби медицина була перетворена на пролетарську науку; стверджували, що астрономія є буржуазною наукою, а отже, вивчення небесних світил треба привести у відповідність з марксизмом. Також вони вимагали, аби університетські наукові лабораторії стали майстернями з виготовлення слюсарських інструментів. Викладацька праця всіляко і відкрито зневажалась. На противагу їй штучно вивищувалась робота обслуговуючого персоналу (двірників, охоронців, прибиральників тощо), яких оголосили «головними трудівниками в університеті». Один із таких просторікував про те, що служитель – це найважливіша особа, адже, якщо він не відчинить професору двері, той буде позбавлений можливості увійти до аудиторії чи лабораторії». Крім морально-психологічного приниження, професорсько-викладацький склад зазнав і фізичного переслідування: чимало потрапило за ґрати, а трьох професорів було розстріляно. 15 червня 1920 р. Університет було взагалі ліквідовано, його викладацький корпус, рухоме і нерухоме майно перейшли під оруду щойно утвореного Вищого інституту народної освіти (ВІНО).

Таким чином, Університет св. Володимира проіснував у Києві 86 років. Реформований і розпорошений, він під новим виглядом Інституту народної освіти пережив буремні 1920-ті. Водночас окремі факультети і кафедри святоволодимирського Університету дали життя новим навчальним закладам – Київському медичному інституту, Інституту народного господарства, Педагогічному інституту, Сільськогосподарській академії.

На початку 1930-х років стала очевидною неспроможність («переформованих» в Інститути народної освіти) університетів забезпечити належну підготовку кваліфікованих фахівців. Отже, було прийнято рішення повернутися до системи класичних університетів.

Постановою Центрального виконавчого комітету СРСР від 19 вересня 1932 року Народний комісаріат освіти й Раду народних комісарів УСРР зобов’язали припинити «знущання» з вищої освіти і відновити університети на території радянської України. Шлях до відкриття університету в Києві було розчищено. У той час, коли Україна вмирала від голоду, 10 березня 1933 року Рада народних комісарів УСРР ухвалила постанову «Про організацію на Україні державних університетів», якою поряд із Харківським, Одеським і Дніпропетровським передбачалося відновлення університету в Києві «з нового 1933 – 34 навчального року».

Живучи у важких матеріальних умовах, піддаючись постійним переслідуванням і репресіям за абсурдними звинуваченнями (наприклад, було безпідставно засуджено і фізично знищено трьох ректорів), викладачі Київського державного університету впродовж 1930-х років зуміли відновити повноцінну класичну університетську освіту. У складі навчального закладу відкривались нові кафедри, створювалися нові факультети. На 1938 рік їх було вже вісім: фізико-математичний, історичний, філологічний, хімічний,
геолого-географічний, біологічний, юридичний та іноземних мов.

Відновлений Київський державний університет упродовж першого року свого існування не носив жодного імені. Однак уже в грудні 1934 року в університетській газеті «За комуністичні кадри» вперше зустрічається нова назва навчального закладу – Київський державний університет імені Отто Юлійовича Шмідта. Ім’я відомого вченого-полярника, вихованця і викладача «старого» Університету св. Володимира, повторюється на шпальтах офіційної газети ще декілька разів і несподівано, таємничо зникає в травні 1935 року. Досі не віднайдено жодних документів, які б пролили світло на загадкову появу і зникнення імені Отто Шмідта з університетської назви, однак навряд чи це відбувалося з ініціативи самої редакції газети, адже в ті часи такі речі обов’язково узгоджувалися з «верхами». 

Меморіальна дошка Тарасові Шевченку на колоні Червоного корпусу

Меморіальна дошка Тарасові Шевченку на колоні Червоного корпусу

Ідея про надання Київському державному університету імені Кобзаря починає обговорюватися з 1937 року. На тлі знищеного українського села, розстріляної або засланої до гулагівських таборів інтелігенції, владі конче потрібно було штучно сформувати образ «радянського українця». Новій «українській радянській нації» треба було дати нового героя. На цю роль обрали Тараса Шевченка, щоправда перед тим до невпізнанності викрививши й вульгаризувавши його творчість і біографію.

Розуміючи епохальне значення постаті Шевченка в справі формування модерної української нації, більшовики перетворили великого поета і народного будителя на знаряддя своєї пропаганди.

«Університет», малюнок Т. Шевченка

«Університет», малюнок Т. Шевченка

Зважаючи на ідеологічну важливість для сталінського режиму «операції» з перетворення Шевченка на «марксиста», «поета-революціонера», «поборника дружби народів» тощо, було прийнято рішення широко залучити Київський університет до підготовки і святкування 125-річчя з дня народження Кобзаря, кульмінацією якого буде надання Університету його імені. На початку 

1939 року колектив Університету звернувся до уряду із клопотанням про присвоєння імені Тараса Шевченка Київському державному університету. А вже 5 березня того самого року було підписано Указ Президії Верховної Ради СРСР «Про увічнення пам’яті поета Т. Г. Шевченка у зв’язку із 125-річчям з дня його народження», другим пунктом якого було: «Присвоїти ім’я Т. Г. Шевченка Київському державному університету». Тим же указом Шевченкове ім’я надавалося Київському академічному театру опери і балету, а також встановлювалися дві іменні Шевченківські стипендії у тодішній Ленінградській академії мистецтв.

tshevchenko6 березня 1939 року в парку напроти Головного («червоного») корпусу Університету було урочисто відкрито пам’ятник Кобзарю роботи скульптора Матвія Манізера і архітектора Євгена Левінсона.

Nikolay1До 1920 року на цьому ж самому місці стояв пам’ятник імператору Миколі І, за наказом якого було засновано Університет св. Володимира (більшовики демонтували пам’ятник цареві і переплавили його на метал). 

Таким чином, Т. Г. Шевченко символічно став на місце свого колишнього гонителя й ката, який розпорядженням про багаторічне ув’язнення поета відірвав його від університетського життя. Шевченко повернувся в Університет своїм іменем і нескореним духом. Радянській владі так і не вдалося перетворити образ великого поета на примітивний лубок, а його дух загнати у вузькі рамки тогочасної офіційної ідеології правлячої комуністичної партії. Уже з 1950-х років пам’ятник Тарасові Шевченку в парку біля Університету перетворився на місце зборів дисидентів, а відтак – на новий символ боротьби за вічні ідеали свободи, просвіти, честі й солідарності.

Попри ідеологічні обмеження і репресії, напередодні Другої світової війни Київський університет був одним із найпотужніших вищих навчальних закладів СРСР і за науково-педагогічним потенціалом посідав третє місце серед радянських університетів. У ньому навчалося 4000 студентів, на 52 кафедрах працювало понад 300 професорів, доцентів і викладачів (за цими кількісними показниками Університет вийшов на дореволюційний рівень).

Однак на заваді подальшого розвитку Університету стала гітлерівська агресія. Улітку 1941 року Київський університет пережив другу у своїй історії евакуацію. Більшість студентів пішли на фронт, а значна частина викладачів і головне університетське майно вивезли до казахстанського міста Кизил-Орди, де частина студентів і викладачів навчалися та працювали разом із колегами евакуйованого туди саме Харківського державного університету в складі Об’єднаного українського державного університету.

У той самий час були спроби налагодити роботу і в окупованому німцями Києві. Проте невдовзі гітлерівці закрили Університет, багатьох викладачів, що залишилися в місті, репресували, студентів як остарбайтерів відправили на каторжні роботи до Німеччини, а лабораторії, бібліотеки і музеї нещадно пограбували.

Університет під час Другої світової війни

Університет під час Другої світової війни

 

Університет під час Другої світової війни

Університет під час Другої світової війни

Під час боїв за визволення української столиці в жовтні – листопаді
1943 року Університет зазнав непоправних руйнувань і втрат. (Тільки вартість втраченого лабораторного обладнання сягнула 50 мільйонів карбованців!) Дощенту вигорів «червоний» корпус, від якого залишилися тільки зовнішні стіни. Однак, незважаючи на колосальні збитки, упродовж повоєнних десятиліть головному вищому навчальному закладу України вдалося не лише відновити втрачений потенціал, але й серйозно його посилити. Одразу ж після звільнення Києва почалося відродження Університету. Студенти та викладачі своїми власними силами відбудували гуманітарний (нині бібліотечний) і хімічний корпуси. Уже 15 січня 1944 року, тобто трохи більше як за два місяці після визволення, в Університеті відновилися заняття: спочатку тільки на старших курсах, а з 1 лютого – і на молодших.

Улітку 1944 року із Кизил-Орди повернулася київська група Об’єднаного українського державного університету, у якій було 146 студентів, 3 професори, 7 доцентів і 11 викладачів. У 1944 – 1945 навчальному році в Університет було зараховано майже 1500 юнаків і дівчат, а через рік до них приєдналося ще
2000 студентів. Удалося відновити роботу 80 кафедр, на яких працювало
290 професорів, доцентів і викладачів.

У 1946 року в Київському державному університеті навчалося вже понад 3800 студентів, працювало 357 професорів, доцентів і викладачів. На кінець 1940-х років він за обсягом роботи досягнув довоєнного рівня.

Особливо швидко почав розвиватися Університет у 1950-х роках, після смерті Сталіна й відносної лібералізації суспільних відносин у Радянському Союзі. До 1958 року в Київському державному університеті вже діяло
11 факультетів, 81 кафедра, працювало 800 чол. професорсько-викладацького складу, навчалося близько 10000 студентів. Протягом 1959 – 1984 років Університет підготував 70000 фахівців для різних галузей народного господарства, науки, освіти і культури.

Розгортання демократичних процесів у СРСР із середини 1980-х років пожвавило громадське життя в Університеті. У середовищі студентів і викладачів починають з’являтись непідконтрольні тодішній владі неформальні, опозиційні групи – Товариство української мови, Українська студентська спілка, екологічна організація «Зелений світ», осередок Народного руху України тощо. Активна громадянська позиція студентів Київського університету яскраво виявилася на зламі 1980 – 1990-х років, коли студентство масово включилось у боротьбу за здійснення демократичних ідеалів і досягнення незалежності України. Кульмінацією цієї боротьби стала «Студентська революція на гранті» пізньої осені 1990 року, коли сотні студентів Університету поряд із тисячами своїх однолітків з усієї України, вимагаючи реальних перетворень у державі, проводили на гранті центрального київського майдану тривале голодування, яке наважилась розігнати агонізуюча комуністична влада. Ця акція показала світові, що в Україні виросло нове покоління молоді, готове рішуче боротися за свободу та
незалежність Батьківщини.

24 серпня 1991 р. – найголовніший день в історії України. Парламент республіки ухвалив Акт про незалежність України. У цей пам’ятний час газета «Київський університет» писала: «Як довго ми до цього йшли! Як вірили, незважаючи на всі злигодні! …Декларацію про державний суверенітет прийнято, незалежність проголошено, національний блакитно-жовтий прапор майорить над Верховною Радою. Тепер треба працювати, працювати й працювати, аби наповнити ці надзвичайно важливі акти реальним змістом. Великі завдання стоять перед нашим Університетом, який відтепер готуватиме висококваліфікованих фахівців для вільної України, а не для частини незвичного утворення, котре не має “ні дому, ні вулиці”. Позбуваймося комплексу меншовартості, не вірмо наклепам тих, хто силкується переконати нас, нібито Україна “пропаде в ізоляції”. Не збираємося ні від кого усамітнюватися, хочемо жити в спільному європейському домі. Жити як самобутній народ з давньою історією, а не як живильне середовище для збагачення економіки, науки й культури близьких чи далеких родичів. Пишатися своїм героїчним минулим, бути спокійними за майбутнє рідної землі, жити в щасливому сьогоденні. Український народ завжди відзначався гостинністю та доброзичливістю. Ставши повноправним господарем на своїй землі, створимо належні умови для господарського та культурного розвою всіх народів, що живуть в Україні. В єдності, в любові до України –
наша сила і слава».

В умовах будівництва незалежної Української держави перед Університетом постали нові відповідальні завдання, які пов’язувалися з необхідністю вдосконалення системи підготовки і перепідготовки спеціалістів. Адже випускники Університету працюють у різних галузях суспільного життя незалежної України. Майбутні фахівці мають вирізнятися насамперед державною масштабністю мислення, патріотизмом і високим рівнем національної свідомості, творчим польотом думки, величезною відповідальністю за справу, глибокими професійними знаннями.

Враховуючи заслуги Університету перед вітчизняною і світовою наукою, його значення в становленні й розвитку української національної ідеї та формуванні національної еліти, Президент України своїм Указом від 21 квітня 1994 року надав Київському університету статус національного, самоврядного державного вищого навчального закладу. 25 листопада 1999 року черговим Указом Президента автономний статус Київського національного університету імені Тараса Шевченка було суттєво розширено, а Указом Глави держави від 5 травня 2008 року було передбачено перетворення Університету на «головний навчально-науковий центр України з підготовки науково-педагогічних та наукових кадрів вищої кваліфікації».

Сьогодні на 16 факультетах, у 7 інститутах, 1 навчально-науковому центрі, 2 коледжах і 1 ліцеї Київського національного університету імені Тараса Шевченка ведеться підготовка за 12 спеціальностями на
освітньо-кваліфікаційному рівні «молодший спеціаліст»; 47 напрямами – на рівні «бакалавр»; 66 спеціальностями – на рівні «спеціаліст» та
91 спеціальністю – на рівні «магістр». В університеті працює близько
3000 фахівців, з яких понад 80% мають наукові ступені і вчені звання, зокрема 490 професорів і майже 950 доцентів. До складу Київського університету входять такі допоміжні заклади, як Астрономічна обсерваторія, Кримська астрофізична обсерваторія, Ботанічний сад імені академіка О. Фоміна, Наукова бібліотека ім. М. Максимовича, Канівський заповідник, Науково-дослідний інститут фізіології, 11 музеїв, лабораторії, видавничо-поліграфічний та інформаційно-обчислювальний центри тощо. Університет упевнено інтегрується у світовий науково-освітній простір, переконливим підтвердженням цього стало його високе місце в рейтингу QS World University Rankings, який Університет посів у 2012 році, вперше взявши участь у рейтингуванні. Місце в діапазоні 501 – 550 у QS World University Rankings доводить, що наш Університет є найбільш рейтинговим, найбільш популярним вищим навчальним закладом України.

За свою історію Університет у Києві підготував 240000 фахівців, з яких 34000 стали кандидатами і докторами наук. З його стін вийшла блискуча плеяда вчених та діячів культури: математик Микола Боголюбов, засновник радянської ядерної фізики Анатолій Александров, мікробіолог Данило Заболотний, дослідник Арктики Отто Шмідт, історик Михайло Грушевський, медики Микола Стражеско і Феофіл Яновський, письменники Михайло Старицький, Михайло Булгаков, Костянтин Паустовський, Максим Рильський, Микола Зеров, Василь Симоненко, Борис Олійник, композитори Микола Лисенко, Левко Ревуцький, автор національного гімну Павло Чубинський. І цей перелік видатних випускників Університету є нескінченним, адже з кожним новим роком, з кожним новим випуском до нього потрапляють нові й нові імена наших сучасників.

lvguberskiy

Викладачі постійно підвищують свій професіоналізм, створюють у студентському загалі відповідний психологічний настрій, несуть нове мислення, яке дає можливість не лише об’єктивно оцінювати наше минуле, а й пізнавати сьогодення, орієнтуватись на майбутнє. Культ знань, висока ерудиція, загальна культура, прагнення творити, приумножувати блага на користь свого народу, незалежної України – таким є сьогоднішній день Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

 tshv_nd

Руккас А.О.,

кандидат історичних наук, доцент історичного факультету

Київського національного університету імені Тараса Шевченка