Наші слухачі

Сонечко, яке Бог послав

Петріга Даша

Петріга Дар`я, слухачка ПВ – 2016, абітурієнтка Ін-ту журналістики

Доброго всім дня! Мене звати Дар’я Петріга. Я приїхала до Києва з міста Краматорська, що на Донеччині. Регіон, у якому я народилася й живу, насправді дуже мальовничий, адже це степова зона, оперезана пагорбами Донецького кряжу. Історично склалося, що наша місцевість тривалий час була незаселеною та звалася Диким полем. Та, попри це, український степ бачив чимало подій, які надихнули мене на вірш.

 

 

 

 

Прадавні вітри доносять нам думи,
І віють грайливо, тремтять серед трав,
Шепочуть невтомно, гудять, наче сурми,
Про дивні стежини багряних заграв.

Тут слались туманом кочівні племена,
Тут бились дружини великих князів.
Додому вертались, натягши стремена,
Загарбники, орди ханських мужів.

І довго стогнали, ридали невпинно
Козацькії шаблі й татарські списи.
І заклик: “Звільнити Вітчизну повинні!” -
Лунав із Січі, повний сили й краси.

Тут довго багрянець горів на ковиллі,
Стікали криваві струмки у Дніпро.
Лиш ворон присів на козачій могилі,
І пише історію чорним пером.

Минають століття, а Степ все незмінний.
Він досі сновидить під небом нічним.
І все береже він відбиток нетлінний
Нескорного духу, хоч був вік німим.

Живу на околиці Краматорська в селищі Шабельківка. Це маленька частина моєї неосяжної України. Я учениця 11 класу Краматорського навчально-виховного комплексу № 32. Саме тут мене вчили бути патріотом своєї Батьківщини, не залишатися осторонь того, що відбувається навколо мене. З дитинства мені прищеплювали любов і повагу до батьків, вчителів, людей похилого віку. Я хочу запропонувати вам твір-оповідання з обрамленням.

 Сонечко, яке Бог послав
— Ні, жодних листів вам не надходило! — роздратовано буркнула жіночка на пошті й знову занурилася в читання свіжого номеру газети.
Згорблений сухий дідусь сумно подивився на неї і, спираючись на ціпок, вийшов із будівлі. Не поспішаючи він ішов додому…
Похилена роками мазанка самотньо визирала поміж дерев на околиці села. Квіти тут давно всохли, город ледве вдалося виорати самому. Будинку ось уже як сім років не вистачає жіночої руки.
Дідусь присів на лаву коло огорожі і задумливо подивився вглиб лісової посадки. Старий собака, який вірно служить йому уже з десяток років, солодко дрімав поруч. Сонячні промені пробігли верхівками дерев та розчинилися серед довгих тіней. Дідусь не помічав плину часу, але осінній вітер змушував кістки тремтіти від холоду, і старий зайшов у хату.
Вечірні сутінки непомітно заповнили тісну кімнату, видно було лише силуети масивного дубового ліжка та крісла. Навмання старий відшукав на полиці сірники й запалив свічку. Вогонь освітив порожню кімнату. Дідусь підійшов до шафи й дістав звідти фотоальбом, від якого пахло старою пліснявою. Вкритий шаром пилу, він уже давно не був у руках. Дід поставив підсвічник на стіл та сів у крісло.
Тремтяча рука довго не наважувалася розгорнути першу сторінку. Випадково з альбому вилетіла маленька фотокартка. Старий підібрав її та здригнувся. На світлині був зображений русявий босоногий хлопчина. Він посміхався в камеру своїм беззубим ротом. Із пам’яті дідуся виринали уривки з його дитинства…
Ось поле. Вівці. Івась та Гнат звуть кататися на баранах. Лунає дзвінкий сміх. І раптова тиша. Згадуються роки голодомору. Порожнє село. Скупі людські сльози. І найстрашніше: смерть матері. Знову тиша.
Дід відклав фотокартку та розгорнув альбом. З першої сторінки на нього дивилися його однополчани. Ось фото його танка. Поруч стоять найкращі друзі. Усі, на жаль, загинули на війні. Ось фото, де він з нагородами.
Старий перегорнув сторінку. З першої світлини на нього дивилася симпатична дівчина в білому платті, у руці вона тримала кошик з овочами. На вустах діда з’явилася посмішка. Його Маруся виглядає щасливою. Ще б пак! Усе село гуляє весілля! На наступній фотокартці – їхній первісток Андрій, русяве маля, дуже схоже на батька. Інша світлина – перше вересня. Далі – випускний вечір. Ще одне фото – їхня донечка Іринка зі смішними косичками та ластовинням.
Старий хрипло закашлявся й на мить заплющив очі. У спогадах вона – його перша онучка.
“Діду! А чому сонечко так зветься? Невже цих комашок сам Бог послав?”
Дзвінкий дитячий сміх заповнив собою самотню кімнату. Перед дідусем тепер постало пшеничне поле, осяяне ранковим промінням. Маленька дівчинка бігла серед колосків та намагалася спіймати сонечко.
“Діду! Поглянь!”
Старий вперше за останні роки засміявся, спостерігаючи за веселою грою онуки. Він поглянув праворуч і побачив посмішку своєї Марусі. Дід обійняв дружину за плечі, і вони разом пішли стежкою.
Погасла свічка. Раптовий стукіт у двері та гавкіт собаки прорізали тишу. У коридорі почулися кроки.
— Тату, пробач, що не приїжджали. Справ повно, сам розумієш. Тату? Тату! Ти мене чуєш? Ні… Будь ласка…
Старий посміхався, обіймаючи фотоальбом, і вже не чув нічого, що відбувалося в кімнаті.
“Діду! Воно полетіло! Сонечко полетіло! Побігли ловити?”
Старий кивнув і щасливий пішов слідом за онукою шукати, звідки Бог посилає сонечко…

Не забувайте телефонувати мамі, татові, адже сім`я – найцінніший скарб у житті. Будь-де й повсякчас вас щиро, не кривлячи душею прийме лише ваша родина. Тут ви знайдете розладу та підтримку.

Тож цінуйте своїх близьких і будете щасливі!
З Новим роком!

Зима

2hVvjFENahU

Єлизавета Плангеу, слухачка ПВ – 2016, абітурієнтка Інституту журналістики

Якщо людині запропонувати вгадати пору року за словами, які ми їй представимо, то вона це легко зробить.
Уявіть бабусю, яка прийшла втомлена від постійної людської ненависті та невдоволення. Сніг в обличчя, часті затори, хуртовина. Усі її вічно проклинають, як понеділок. І зрештою їй стало холодно в собі. Вона любить лише маленьких дітей, які відчувають з її приходом свято, якусь магію. Їм подобаються кучугури снігу, кататися на санчатах, ковзанах, лижах та сноуборді. Я не відношусь до таких дітей, бо боюся всі зимові види спорту. Мені більше до душі гратися в сніжки, чи разом зі своїми молодшими сестрами ліпити снігову бабу. А коли повністю замерзну, то біжу до дому. Я обожнюю сидіти вдома з келихом чаю та цікавою книжкою та дивитися у вікно. Годинами розглядати бурульки та візерунки на вікнах.
Ви, напевно, здогадались, що це зима. Полюбляю цю пору року за те, що ми з друзями знаходимо привід та купуємо новорічні подарунки. А вдома обожнюю разом з родиною прикрашати ялинку та чекати, коли проб’є дванадцята година та почнеться Новий рік.
Отже, вам залишилося вибирати, що таке зима: поганий настрій та роздратування чи тепло та любов.

 

 

Мій шлях до Інституту журналістики

1443

Евеліна Котлярова, випускниця ПВ, студентка 1-го курсу Інституту журналістики

Бажання стати журналістом виникло в мене ще в 6-му класі. Я завжди вірила і зараз вірю в те, що настане такий момент, коли можна буде говорити та писати, що думаєш, вільно і без обмежень.

Я йшла до своєї мети, як могла: здебільшого пропонувала свою допомогу місцевим виданням, писала замітки в газети та на сайти. Та все-таки не важко було усвідомити, що цього замало.

Я розуміла, що стати журналістом-професіоналом на самому лише ентузіазмі не можливо – потрібна освіта. Мене мало цікавили виші, де журналістика викладається на основі іншого факультету. Та, на жаль, таких навчальних закладів більшість. Київський національний університет імені Тараса Шевченка на противагу їм має окремий підрозділ – Інститут журналістики, тож спеціальності надається достатня увага. А додавши до цього хист, цілеспрямованість та наполегливість з боку студента, майбутній журналіст матиме усі шанси реалізуватися в професії.

Саме тому мені здалося, що кращого вишу ніж Університет Шевченка просто не знайти. А ще коли дізналася наскільки в ІЖ дбають про чистоту мови, як намагаються відродити забуті мовні традиції, вибір було зроблено. Визначитись з вишем це, звісно, добре, але як до нього вступити? Як стати студентом найпрестижнішого вишу України? Відповідь на це запитання мені допомогли знайти співробітники та викладачі підготовчого відділення.

Виявилося, аби потрапити до Інституту журналістики потрібно було не тільки якомога краще скласти ЗНО, а й успішно подолати творче випробування, яке складається з двох етапів. Завдання не з легких, а особливо, коли не дуже розумієш, що саме від тебе вимагатимуть на цьому іспиті. Та мені швидко пояснили, що не все так страшно, як здається на перший погляд.

Я дізналася, що підготовче відділення регулярно влаштовує лекторії під час канікул, де вступників якісно готують до ЗНО та до 2 етапів творчого конкурсу: письмового – прес-конференції та усного – співбесіди.

Лекторій з будь-якого предмета – інтенсив, де за стислі терміни викладачі намагаються пояснити всі незрозумілі моменти та відповісти на всі запитання.

Після таких занять ефект очевидний.

Щодо мови, то ти починаєш розуміти правила, які раніше було важко навіть читати, з легкістю виконуєш вправи, які доти здавалися тобі недоступними.

Якщо говорити про історію, то після курсів мені стало легше розташовувати події в хронологічній послідовності, візуально розпізнавати діячів, архітектурні споруди, пам’ятки живопису та давньої літератури.

Отже, отримати високі бали ЗНО мені допомогло навчання на підготовчому відділенні.

Та високі бали ЗНО це лише половина шляху. Тепер залишилось найважливіше – подолати творче випробування. І в цій ситуації мене також врятувало підготовче відділення. У мене з’явилася можливість відвідати лекторій з підготовки до творчого конкурсу з журналістики. І тут мені дуже поталанило. Я потрапила в групу, у якій зі вступниками працював викладач кафедри мови та стилістики Інституту журналістики В’ячеслав Швець. В’ячеслав Михайлович рівномірно давав нам теорію і практику, моделював прес-конференції, розповідав про діяльність відомих журналістів, знайомив із основними функціями роботи журналіста та структурою медіасистеми в Україні. Та найголовніше він щозаняття працював над нашою мовою і одну за одною нещадно видаляв з нашого лексикону неправильні фрази, наголоси та кальковані слова. Він познайомив нас із чудовою книжною «Українське слово для всіх і кожного» Олександра Пономарева, яку я й донині не випускаю з рук. Якби кожен політик , чиновник чи просто пересічний громадянин дотримувався вказівок цього автора, думаю, Тарас Шевченко пишався б своїми дітьми.

Іще однією великою допомогою вступникам є пробна співбесіда. Завдяки їй я спромоглася повністю здолати свій страх перед іспитом і налаштувався так, ніби це буде приємна розмова з близькою людиною. На пробній співбесіді мене опитувала керівник прес-центру Університету, заслужений журналіст України Наталія Міщерська. Після цього я остаточно зрозуміла: нічого страшного у 2-му етапі творчого конкурсу немає. Можливо, саме цей внутрішній спокій та впевненість у собі допомогли мені здобути 200 балів за цей іспит та вступити до Інституту журналістики.

Навчаючись в Університеті, я планую повністю реалізувати свій творчий потенціал. У майбутньому мрію так само, як Олена Притула та Лариса Івшин, забезпечувати читача цікавими та змістовними матеріалами і, головне, ніколи не обманювати тих, хто тобі довіряє, адже подавати світові новини – це честь і відповідальність, а не джерело прибутку.

 

 

 

 

 

Про що мріють випускники Слов`янської ЗОШ № 4

DSCN6255Котлярова Евеліна – слухачка ПВ 2015 та 2016 років (м. Слов`янськ, Донецька обл.)

Останні роки навчання у школі для моїх однокласників виявилися не дуже легкими. Дехто не з’явився на традиційному святі першого дзвоника після літа 2014 року, бо так склалися обставини, дехто цілеспрямовано проміняв стіни рідної школи на інший заклад, та ті ж, хто залишилися, сформували цікавий та дружний колектив.
Раніше я часто чула твердження, що одинадцятикласники – це сформовані особистості. Цього року мені вдалося на собі відчути сутність цього вислову. Першого вересня до рідного класу прийшли вже не підлітки-шибайголови, а люди, котрі знають, чого прагнуть у цьому житті. Дуже приємно усвідомлювати, що в нашому класі майже не було учнів, що обрали шлях, плисти за течією. Я впевнено можу сказати, що кожен з мого класу поставив собі чітку мету і протягом останнього року невпинно наближався до неї маленькими кроками. До вашої уваги перелік най яскравіших мрій:

Капнік Олександра
У свої 16 дівчина може похвалитися цілим творчим доробком з віршів та оповідань. Саша захоплюється творами українських митців, а особливо їй подобається поезія Василя Стуса та Ліни Костенко. Найзаповітніша мрія юної авторки – написати сценарій для художнього фільму, який потім стане світовим шедевром.

Бескоровайна Діана
Незважаючи на свою веселу вдачу, Діана обрала для себе зовсім не просту професію дівчини – військовослужбовця. Дівчину не лякає ані небезпека, що чатує на представників цієї професії, ні сувора муштра, ні життя в казармі. Як патріот України вона просто не може залишатися осторонь, коли Батьківщині потрібна допомога.

Марущак Марко
Марко вірить, що з нього може вийти непоганий приватний підприємець. Але для цього на його думку, потрібно пройти тернистий шлях від простого продавця до керівника фірми, аби досконало знати структуру і всі тонкощі підприємницької діяльності.

Зубов Ігор
Ігоря ніколи не приваблювала престижність професії. На його думку, вибираючи майбутній фах, неодмінно треба згадати байку Григорія Сковороди про Бджолу і Шершня, адже ніщо так не звеселяє душу як «сродна» праця. Ігор дуже любить допомагати людям і бачити їхні вдячні усмішки. Хлопець твердо вирішив, що стане хірургом і рятуватиме безнадійно хворих, хай там які перепони стоять на його шляху.

Котлярова Евеліна
У мене є мрія стати журналістом: торкатися сердець друкованим словом та розвінчувати соціальні стереотипи, і першим міфом, який я прагну зруйнувати стала поширена серед моїх однолітків думка, що потрапити до університету можна тільки за гроші. Я ж планую поставити «жирний хрест» на цій страшилці, і власним прикладом довести, що вступити до омріяного вишу можна за допомогою самих лише знань. Тим самим, я вселю оптимізм в душі амбіційних учнів, які вступатимуть наступних років і запевню їх, що імениті виші потребують ерудованих та цілеспрямованих студентів, а не самовпевнених невігласів, котрі лиш сподіваються на гроші батьків.

Це перелік мрій зовсім не всіх випускників нашого 11-А класу, проте одне я можу сказати без вагань: наш випуск засвідчує про невпинну еволюцію розвитку нового покоління. Порівняно з випускниками минулих років, ми набагато краще за наших попередників знаємо українську мову, історію. Кожен з нас має свою думку і не піддається впливу, ми вміємо цінувати здоров’я, яке подарувала нам природа, і не псуємо його шкідливими звичками. Ми набагато спортивніші та патріотичніші за наших попередників. З усього цього можна зробити лише один висновок: якщо наша країна має таких талановитих цілеспрямованих та амбіційних дітей, це означає, що у неї є майбутнє.

 

 

 

Готуємося до творчих випробувань

Автор: Тітова Тетяна
Еліксир для душі

xuZjx0y4F-U

Тітова Тетяна

Прогулянка лісом навіяла на Олівію згадки про таке забуте дитинство. Хоча і жила довгий час у місті, але дитячі роки пройшли саме в селі.

Село знаходилося подалі від мегаполісу, і тому воно було «очищене» від бруду магістралей. Усе там пахло і буяло, неважливо: чи це рання осінь, чи пізня весна. Щонеділі Оля ходила з бабусею до церкви, а після служби частенько батюшка Іоанн заходив у гості до них. Яким же було це дитяче тріпотіння серця, невтомний захват та безмежна посмішка, коли переступав поріг недільний гість.

 – Доброго раночку, Онисіє! О, Олю, ти як , шкереберко? – привітався батюшка і зайшов до хати.

Із цього привітання і починалася, як казала бабуся, Благодать. І все раптом затихало: Бровко, вічно загавканий, різко змовкав, кури й забулися нестися, а кішка Білочка тільки муркала на колінах в отця Іоанна. Гостювання могло бути й до вечора, коли в отця справ не було. Оля любила примоститися в куточку і тихесенько слухати розмови дорослих, доки хата наповнювалася Благодаттю.

Частенько бабуся возила онуку до монастиря на служби. Це були особливі літургії, сповнені якоюсь таємницею. Чарівний дворик тільки тихенько грав своїми барвами і вислуховував душі прихожан. Величезна дзвіниця пробуджувала всіх людей до служби Божої. І гори, і ріки, і дерева, і голуби світилися недільним таїнством любові. А монахині… О, які то жінки були, які то були святі душі! Бува, стоїш біля ікони, а перед тобою не ходять, а літають невідомі істоти в чорному одязі, але з такими світлими обличчями, що хочеться безперестанку дивитися в їхні незвідані очі. Саме вони наповнювали храм незвичайною атмосферою. Здавалося, ти не на Землі, а десь там, в долонях у Бога. Не хотілося покидати це свято Блаженного монастиря. По дорозі додому бабуся розповідала Олівії про дідуся, про Євангеліє та про Бога, а дівчинка тільки вдивлялася у пасма волосся з-під білої хусточки й сірі очі. Очі дитинства та аромату просфори.

 

 

 

Готуємося до творчих випробувань

тітова

Тітова Тетяна – слухачка ПВ-2015/2016

Солодка груша мріями рясніє,
Нектаром корінь залива.
Букет лишився свіжих лілій,
Збирало їх мале дівча.

Росою вмиті вранці трави.
Туман зберіг від коректур,
Укрив дітей своїх дощами.
Під листям чується: мур-мур.
 
У цьому сАду спогади лишились,
Дитячі згадки жовтих груш.
І тільки запах свіжих лілій,
Дорослі- діти. Мур та мур.
 
 
 
 

Мій візит до Києва. Моє покликання.

Котлярова

Мене звуть Евеліна Котлярова. Я народилась і живу у місті Слов’янську, що на Донеччині. Я учениця 11-го класу. Мені 16 років. Навчаюсь на відмінно. Дуже люблю українську мову, літературу та історію. Захоплююсь вивченням англійської та не упускаю можливості спілкуватися з іноземцями, коли є така нагода. Мрію стати журналістом, адже вважаю, що ця професія ідеально відповідає моєму характеру та здібностям. Бажання опанувати цю професію виникло у мене ще в 6-му класі. А от остаточно визначити свій майбутній шлях мені допомогли військові дії АТО у моєму рідному Слов’янську. Справа в тому, що саме в цей період я на власному досвіді переконалась, наскільки негативно неправдива інформація, перекручений факт можуть вплинути на життя та психічний стан людини. Саме після цього я вирішила, ставши справедливим і чесним українським журналістом, що зможу щось змінити в цьому світі.
Відтоді я почала шукати можливість розвинути свої вміння писати статті. Довго шукала й таки знайшла. Допомогти мені в цьому погодились місцеві періодичні видання.
Цього року редактор місцевої газети взяла мене на стажування. І тоді я мала змогу поринути у вир життя мого рідного міста. Адже це надзвичайно захопливо не тільки постійно бути в курсі всіх подій, а й проживати, відчувати, що ти висвітлюєш у матеріалі. Дуже приємно розуміти те, що читач бачить подію твоїми очима.
Пірнувши у великий казан суспільного життя ти маєш змогу побачити місто зсередини. Разом із тим ти відкриваєш для себе всі його успіхи й проблеми. Це напрочуд цікаво. Протягом свого стажування я була позаштатним працівником видань «Діловий Слов’янськ» та «ТВ плюс». Сама здобувала та опрацьовувала інформацію. Кожна стаття потребувала глибокого розуміння того, про що пишеш. Тож мені довелося переспілкуватися з величезною кількістю людей. Під час такого спілкування я помітила проблему, котра оповиває життя не тільки конкретно мого міста, а й майже усієї країни. Це питання володіння українцями рідною мовою.
Особисто мене, перш за все, як патріота не влаштовує відсоток україномовного населення мого регіону. Звичайно, це не можна сказати виключно про всіх жителів цієї території. Спостерігаючи поведінку деяких людей, можна зробити прикрий висновок, що вони абсолютно не виявляють жодної цікавості до рідного слова. Зрозуміло, що про рівень володіння мовою годі й говорити. Це й не дивно, адже звідкіля ж узятися цій мовленнєвій майстерності, коли всюди, куди не глянь, панує суржик (від навчальних закладів до заводів). Але особисто мене ця ситуація ніколи не спиняла. Я з величезною цікавістю вивчаю рідну мову і прагну завжди говорити правильно. І хочу сказати, нещодавно помітила таку тенденцію: люди, до котрих я звертаюся чистою українською мовою, намагаються відповісти мені так само гарно. Можна зробити досить логічний висновок, що мовленнєву ситуацію в країні цілком можна покращити. Просто для цього потрібні ті, хто подав би іншим гідний приклад. Але ж, здавалося б, де взяти таких людей? Складне питання, але відповідь на нього, як не дивно, лежить на поверхні. Це наше підростаюче покоління, наша молодь, сотні підлітків, таких самих, як і я.
Саме тому, я завжди намагалась знаходити такі місця, що стали б гарним мовним середовищем для покращення моєї мовленнєвої практики та розвитку моїх творчих здібностей . Звичайно, мені здалося, що навчання Київському національному університеті імені Шевченка ідеально підійшов би для втілення в життя такої ідеї.
Я знала що, Київський національний університет імені Шевченка є зразком вищого навчального закладу. До того ж неодноразово чула від студентів, яким пощастило до нього вступити, що це правда. Тому вирішила якнайшвидше з’їздити до столиці і на власні очі в цьому переконатися.
Чесно кажучи, я була вражена. Це й справді, той науковий та культурний осередок, що функціонує вже не одне століття. Це величезне скупчення найталановитіших та найнаполегливіших людей з усієї країни. Університет вражає невгамовним потоком цілеспрямованих студентів, невпинним рухом уперед та атмосферою швидкої самореалізації. Приємним було також і те, що мене там дуже привітно зустріли викладачі. Відверто кажучи, це надало мене оптимізму та віри у власні сили. Ще однією гарною новиною для мене стало те, що в університеті працює підготовче відділення, де готують до творчого конкурсу та складання ЗНО. Тож негайно, без роздумів, я на них записалась. Я з нетерпінням чекаю на зимовий лекторій та сумлінно до нього готуюся, адже думка, про те, що мене навчатимуть кращі викладачі України надихає.

 

 

 

Валерія Зубрицька на п’єдесталі чемпіонату України з акробатичного рок-н-ролу та бугі-вугі

WP_20151128_007_(2)

Зубрицька Валерія, слухачка ПВ-2015, тренер молодшої групи, КМС та суддя 2-ї категорії з акробатичного рок-н-ролу

«Поки ми стійкі та наполегливі, ми здатні здійснити всі свої бажання. Рухайся більше – проживеш довше», – саме цими висловами я керуюсь в своєму житі.

Крім школи та підготовчого відділення в Київському національному університеті імені Тараса Шевченка, я відвідую заняття з акробатичного рок-н-ролу.

Рок-н-рол – танець американського походження, який здобув широку популярність у середині 50-х років. Сучасний акробатичний рок-н-рол це запаморочлива акробатика в поєднанні з шаленим темпом і надзвичайно складним танцем.

А для мене акробатичний рок-н-ролу одночасно і сучасний динамічний видовищний парний танець з елементами акробатики і спорт. Спорт що вимагає від мене проявляти витривалість, швидку реакцію, хорошу координацію рухів та максимальну сконцентрованість особливо підчас участі у змаганнях. А найголовніша підготовка до Чемпіонату України дає мені стимул до подальшого розвитку та колосальну мотивацію на перемогу та подальшу участь у Чемпіонаті світу.

Незважаючи  на щоденні тренування, я намагаюсь встигати все і зробити це якомога краще. Саме спорт в поєднанні з танцем допомагає мені бути у хорошій фізичній формі, а крім того, він виховує мій характер та силу волі. І саме від цього я отримую неймовірне задоволення і усвідомлюю, що наполегливість добре допомагає в досягненні будь-яких цілей.

Крім насолоди та фізичного здоров’я, заняття акробатичним рок-н-ролом та участь у всеукраїнських та міжнародних змаганнях подарували мені багато подорожей за кордон та знайомств з цікавими людьми, з якими я тепер часто спілкуюся. Дуже важливо мати однодумців та тих, хто розділяє твої вподобання, з ким можна ділитися враженнями та радістю власних досягнень. Саме однодумці та колеги розуміють ціну докладених зусиль та праці над собою в досягненні своєї мети та поставлених цілей.

Якщо людина прагне до чогось усім своїм серцем, вона обов’язково зуміє добитися того, чого хоче, навіть якщо це здається неможливим.

https://www.youtube.com/watch?v=EeglpTWzMPM
https://www.youtube.com/watch?v=lZJM5u7XGUA
https://www.youtube.com/watch?v=XXZi_YasV1I
https://www.youtube.com/watch?v=A-O_RoUhxs4
https://www.youtube.com/watch?v=vAaQI2ycdkk

saved-image-6F6FA93E1AADB5F8CD5C20BEC2396A5D VK_Saved_Photo__635851084414059530

 

 

 

 

Олена Куренкова ділиться своїми почуттями від театру

Щоб театр міг впливати на життя,
він повинен бути сильнішим, інтенсивнішим за повсякденне життя.
При стрільбі треба цілитися вище за ціль (Ф. Кафка).

pynSp7en5mc

Олена Куренкова (в центрі), слухачка ПВ -2015

Знаєте, це неповторне відчуття, коли у залі вимикають світло, і необарокове оздоблення стелі, вишуканий оксамит сидінь, поринає у багатообіцяючий морок. Твоє серце, саме собі не віддаючи звіту, у заціпенінні очікує чогось величного, надемоційного та вражаючого. І раптом тишу розтинає милозвучне соло полохливої скрипки із самісінької оркестрової ями, до котрої відразу ж приєднуються цілий сонм різнокаліберних інструментів звільнення душі звуку із дерев’яного або мідного тіла. Здається, що і твоя душа на час тривалості усього цього дійства залюбки звільняється від усього земного, того, що ти лишив за порогом оперного театру, і долучається до увертюри. О, нарешті ця дивовижна мить, коли сотні очей пильнують, як підіймається завіса, і на приємно збентежених глядачів зі сцени мчить хвиля натхненної радості, майстерності, спогадів та асоціацій.

Не обов’язково бути театральним фанатиком, що не пропускає жодної прем’єри, прискіпливим глядачем, що обґрунтовує свою критику драматичних творів, оперуючи  величезним досвідом, чи великим метром сцени, що вигукує: «Сцена – мій кумир, театр – священний храм для мене!» (І.Карпенко-Карий). Якщо дивитися виставу серцем, можна збагнути достатньо навіть новачкові. Як на мене, це особливо стосується опери, бо даний жанр, звісно, більш специфічний, аніж звичайна драма. Проте погодьтеся, одного разу закохавшись в неї, навряд чи колись розлюбите, бо часом ніщо так правдоподібно не передасть усю закладену митцем суть, аніж вишукане поєднання живої мови, музики і танцю. Справді, годі пошукати більш «живого» жанру, аніж опера. А коли хочете переконатися у цьому «живцем», не полініться викроїти із напруженого робочого графіка кілька годинок для відвідин Національної опери – дозвольте собі закохатися у мистецтво принаймні на один вечір. Або назавжди?

Усю повноту задоволення від такої закоханості мені пощастило одержати прекрасного вечора листопадової п’ятниці, відвідавши не просто оперу, а суто українську, таку рідну, національну, таку близьку і зрозумілу «Наталку Полтавку». Порада викладачів підготовчого відділення, які, власне, були ініціаторами долучення молодого покоління до театру (за що я дуже їм вдячна) мала свій ґрунт: чому б не відновити у пам’яті зміст одного з найулюбленіших програмних творів І.П. Котляревського, і разом з тим не насолодитися шедевром української класичної музики М.Лисенка? Відверто кажучи, я вибагливий глядач, балуваний переглядом не одного десятка музично-драматичних творів, але особливо великі надії я завжди покладаю на оперу. «Наталці» вдалося не те що виправдати їх, а й вразити і надихнути настільки, що я й не очікувала.

З появою на сцені улюблених персонажів, котрих сприймаєш уже як добрих знайомих, на сцені закипає дія. Конфлікт інтересів – невже палка та щира Наталчина любов поступиться материним умовлянням вийти заміж на «письменного» Возного Тетерваковського, аби запобігти нестерпної матеріальної скрути? – уже не сприймаєш відсторонено. Складається враження, що грань між глядацькою аудиторією та сценою розчиняється у невпинній веремії жвавих діалогів, мелодійних народних пісень, колориті українських обрядів. І байдуже, скільки тобі сьогодні років, і чи вдалі у тебе місця в залі – ти неминуче уже почуваєшся власне учасником того, що відбувається. Бо інакше неможливо, бо вічне і нездоланне кохання Петра і Наталки передається і твоєму серцю, щира іронія над Возним змушує посміхнутися і тебе, а перед непереборним бажанням танцювати моментами взагалі важко втриматися.

М.В. Гоголь свого часу переконував, що «театр – це така собі кафедра, із якої можна багато сказати світові», і виявився абсолютно правий. Чому б не зарахувати нашу улюблену Наталку до «вічних» образів української літератури, тим більше, що вона давно уже вийшла із кола суто літературних персонажів, і тепер зі сцени Опери оповідає про те, як воно – бути ідеалом українки – щирої, працьовитої, люблячої доньки та вірної коханої. І це настільки переконливо, що мимоволі хочеться змінити світ хоча б тим, на що ти здатен, зробити його хоч на крихту добрішим, більш чесним, сповненим злагоди і любові до ближнього.

Нечемно з мого боку було б не відзначити високий рівень майстерності постановки – надзвичайний професіоналізм акторів, хору та балету, дивовижні, неймовірно вдало продумані декорації – усе це в сукупності заворожує глядача, змушує прикипати поглядом до сценічної дії від самісінького початку опери до антракту, та від антракту до переможного кінця. Переможного – буквально – бо ні для кого не таємниця, що усі найкрасивіші (а особливо – українські!) історії про кохання мають завершуватися абсолютною перемогою найпрекрасніших людських почуттів над слабкодухістю чи егоїзмом, цілковитим торжеством любові як найціннішого блага, знаного на землі. І це спонукає вірити у дива, у те, що вони завжди траплялися і трапляються досі.

«Наталка Полтавка» – це опера, яку б слухати й слухати, тому зовсім не дивно, що навіть після того, як важка завіса знову опуститься, у залі знов увімкнеться світло і осяє натхненні обличчя глядачів та останні акорди злетять із смичків полохливих скрипок, тобі з голови іще довго не йтимуть яскраві образи опери, десь усередині лунатимуть мотиви прекрасних українських пісень. Бо справжнє мистецтво саме таке – воно залишає у душі сильні, незгладимі враження, спонукає мислити, можливо, навіть наново переоцінювати дещо, і головне – знову й знову повертатися у цей храм мистецтва, аби знову пережити маленьке народження під цими склепіннями.

 

 

 

 

Уп’ятьох

Я навряд чи буду тим, ким я був.
Бумбокс «Злива»

DSCN5705 (1)

Куренкова Олена, слухачка ПВ – 2015, абітурієнтка Інституту журналістики

Чотири стіни, і я – мов п’ята; підпираємо наше буденне, безглузде світосприйняття. Календар, причеплений на шпалерах з примітивним орнаментом, настільки жваво гортає сторінки, що я не встигаю навіть підняти на нього погляд. Подумати лише! Мільйони п’ят щодень втрамбовують сірий тротуарний асфальт, сотні очей у метро свердлять книжки та стіни вагону, мільярди фотознімків, що робляться у цю саму мить, запам’ятовують чиїсь усмішки. І все це робиться мовби за звичкою; наче заведений механізм, рухається життя своєю колією без жодного нашого втручання. І чотири стіни не так вже й сильно гнітять мене, і я здатна жити, не дивлячись на календар, і навіть їздити в метро, уникаючи чиїхось поглядів, бо так значно легше, бо так звичніше. Але боюсь, що коли на суд моєї совісті умисне чи випадково потрапить Сковорода, спитавшись, чи не чула я про те, що «з усіх утрат втрата часу найтяжча», я зволікатиму з відповіддю; адже несвідомо змарнований відрізочок часу, що його іменують життям, я змарнувала сама.

Душі будь-яких представників людства, незалежно від статі, віку, смаків чи характерів, безсумнівно, – перелітні птахи. Справді, їм життєво необхідна можливість розгорнути крила на повну та ковтнути радість польоту, впиватися мелодійністю світанків, що несуть надію на майбуття, співати увечері, наповнюючи серце блаженним спокоєм, і дихати на повні груди свободою. А вона, як стверджує прекрасна письменниця сучасності Ірен Роздобудько, «не може бути дозованою». Бездумне обивательське життя – це нестерпні страждання для наших внутрішніх пташок. Це ніби морити їх голодом та тримати на важенному ланцюгу їхні тендітні шийки. Я не можу навіть назвати це золотою кліткою, бо, очевидно, усе дещо гірше.

«Ні про що не турбуватись, ні за чим не турбуватись – значить, не жити, а бути мертвим, адже турбота – рух душі, а життя – се рух», – у мене з голови не йде мудрість філософа. Уже ніби й хочеться виправдатися тим, що на календарі (на тому самому, на який ми майже не здіймаємо очі) ХХІ століття і перерізати нитку Аріадни, що пов’язує нас із минулим – а ні. Читаю Сковороду, і збагнути не можу: як же він напророкував таке (наче учора), але швидко мені спадає на думку: як би швидко не крутилася Земля, з якою періодичністю не винаходили б щось наднове та надфункціональне, є у людській натурі щось стале. Певно, те, що знаходиться десь на рівні нашого ДНК, що змушує нас постійно і усе так само уперто й рішуче ступати на ті самі граблі, воно ж змушує історію рухатися тими ж самими концентричними колами. І першопричину того, що ми так майстерно марнуємо час, остерігаючись того, аби раптом не змарніти від часу раніше, слід шукати в нашому менталітеті. Хоча ліпше було б спершу в собі.

Хоча й застерігав нас класик «загубленого покоління» Еріх Марія Ремарк, що «ми надто багато часу проводимо в кімнатах, надто багато думаємо в чотирьох стінах», ми настільки призвичаїлися до цього, що уже й млосно голосно заявити світові про своє існування, дивно – поплисти проти течії, немислимо – заговорити із незнайомцем. Так можна й незчутися, як самому навішати масу замків на двері своєї печери із непробивними стінами, і погубити від усіх ключі, себто ось так просто лишитися зовсім самотнім.

Відверто кажучи, я схильна думати, що життя надто дивовижне у своєму різнобарв’ї, аби дозволити йому пройти повз нас. Це, звісно, добре, коли в тебе є чотири кути, головне, щоб жоден із них не був глухим. Тож, може, варто хоч колись спробувати залишити зону свого комфорту, врешті пізнати себе, піти на зустріч майбутньому,пірнути з головою в осінь, чи припинити присипляти метеликів у своєму животі? Кожен світанок дає тобі шанс почати усе заново, і погодься, безглуздо було б ним не скористатися.