У дитинстві кожен мріє про щасливе майбутнє, де є улюблена робота, гарна сім’я, щаслива родина. І саме тоді кожен із нас замислюється над тим, ким хоче стати.

Я хотіла бути публічною людиною. Моя участь в усіх шкільних заходах: творчих проектах, конкурсах-захистах науково-дослідницьких робіт учнів-членів МАН України, поїздках із танцювальним колективом «Зорецвіт» Україною – усе це шлях до здійснення моєї мрії стати журналістом.

День журналіста щорічно відзначається в Україні 6 червня. До речі, це й день мого народження. Проте лише участь у конкурсах декламаторів «Шевченко й сьогодення», «Я всім серцем люблю Україну свою» для мене виявилося замало. Я почала писати власну поезію й прозу. Після перемоги в одному із конкурсів авторської поезії «Зерна доброти», я зрозуміла, що, можливо, в мені є талант, який я повинна розвивати. І, працюючи над цим, я ще раз переконалася, що журналістика – це моє покликання. Я емоційно відгукнулася на події, які відбувалися в Україні в 2014 році на Майдані, написавши вірш:

З одного боку автомат,
А з іншого – рояль.
В одних ненависть, злість, брехня,
А в інших – гідність, сила знань.
За безцінь продається хтось,
А хтось за правду б’ється,
Щоб справедливість відновить,
Сліз і крові ще проллється.
Та Україна пам’ята
Своїх синів, героїв тих,
Які за нашу Батьківщину
Життям готові заплатить.

Але я розумію, що самих лише емоцій замало. Журналіст повинен вміти аргументувати свої думки, логічно і об’єктивно викладати різні погляди. Адже завдання журналіста – це опрацьовувати, аналізувати певну інформацію, а потім шляхом відбору найновішого й найцікавішого подати її логічно й доступно.

Також бути журналістом – це досягнення ще однієї моєї мети – самовдосконалення. А в цій професії це найголовніше. Журналіст має бути в курсі новин, завжди вивчати чогось нового.

Цікавим і змістовним був для мене досвід написання науково-дослідницької роботи МАН «Сакральний світ характерників як явище української ментальності». Пройшовши етап від збору інформації до узагальнення й висновків, я удосконалювала навички, які згодом і застосую в роботі журналіста. Водночас презентаційний захист навчив мене чітко, лаконічно висловлювати свої думки.

Я хочу, щоб ця професія стала стилем мого життя. Адже тут немає місця для буденності, одноманітності, нудьги. Ритм, який задає ця професія, вимагає завжди перебувати у вирі подій, бути на вістрі історії. Розумію, що робота журналіста складна і багатогранна. Кореспонденти, репортери, публіцисти, аналітики, фотожурналісти, позаштатні репортери (стрингери) часто працюють в гарячих точках, де й готують свої репортажі прямо із самого центру подій. Самоосвіта та самовдосконалення повинні завжди супроводжувати гарного журналіста.

Я хочу змінювати світ на краще не лише висвітлюючи проблеми сучасного суспільства, а й говорити і писати про національну культуру, її зв’язок із нашою духовністю. Уже сьогодні я прагну занурюватися у вир подій, створювати об’єктивну картину нашого життя.

Я вірю, що в майбутньому, працюючи журналісткою, я отримуватиму задоволення від спілкування із цікавими людьми, знайомства з історією рідного краю, пізнавальних подорожей, участі в медіа-проектах. А пізнаючи світ, я пізнаватиму себе.

Моїм дитячим мріям про майбутню професію прийшов час здійснюватися. 

25 березня пройшло перше заняття з підготовки майбутніх журналістів до творчого заліку.

Найперше, що мене вразило, – кількість охочих, що прийшла на цю освітню програму. Та хоч який контраст не спостерігався в цей день в аудиторії, кожного з нас об’єднувала одна мета ─ познайомитись ближче з улюбленою спеціальністю.

Розпочалось заняття з того, що кожному було поставлено запитання: «Чому ми обрали саме цю спеціальність?» На початку більшість з присутніх, як і сам я, соромились дати відповідь, хоч яке просте було це запитання. Однак згодом, трохи познайомившись одне з одним і самим викладачем, аудиторія наповнився сміливими відповідями та твердженнями, що ніби летіли з кожного закутку. Хоч як правильно чи некоректно ми висловлювали свою думку, викладач був, як він сам казав, «на нашому боці барикад», ─ адже лише шляхом обговорення актуальних тем, ми навчаємось і готуємося до основного випробування.

Про що ж ми дізналися на цьому занятті? За жанрами журналістика буває інформаційна, наукова, художньо-публіцистична, а самі репортери можуть працювати в таких сферах, як міжнародна, політична, спортивна та соціальна журналістика. Особливу увагу викладач надав соціальній журналістиці, адже саме вона висвітлює реалії життя сучасної людини, показує результативність влади відносно покращення добробуту населення держави і таке інше.

Далі, продовжуючи розв’язувати ланцюг аспектів діяльності журналіста, видавця, рекламодавця, ми дізнавались про переваги цих професій та недоліки, що існують у сучасному мас-медіа. Дізнались про те, що вітчизняним телеканалам бракує ідей, свіжого бачення для створення нових, оригінальних шоу на українських телеканалах. Загалом, я веду до того, що молоде покоління журналістів, зокрема ті, хто відвідує Лекторій під час весняних канікул, ─ допоможе «оживити» українське ТБ, а Інститут журналістики ─ найкраще місце для реалізації своїх амбіцій та мрій.

Наступна частина заняття була присвячена аналізу есе на теми, раніше зазначені викладачем, адже фундаментом занять є засвоєння та виправлення власних помилок у тексті. Завдяки цьому сам я, та , напевне, більшість присутніх узагальнили для себе важливі правила граматики та необхідність правильного добору кожного слова, аби інформацію було викладено зрозуміло й чітко.

Отже, час минув швидко, заняття пройшло в доволі легкій та веселій атмосфері, що мені сподобалось найбільше, і я думаю, що із цим погодиться кожний. 

Нещодавно побував на лекції Володимира Альбертовича Михайлова «Мінеральні багатства України» в Інституті геології. Тож хочу присвятити цьому свою статтю.

Почну з того, що геологія – це наука, яка вивчає історію планети та використання мінерально-сировинного комплексу. Заснована ще в 1918 році та, відсвяткувавши своє сторіччя, Державна геологічна служба зробила чималий внесок у дослідженні надр нашої планети. За останніми даними Україна входить до провідних країн світу за вмістом мінеральних ресурсів, адже 5% світового запасу мінералів знаходяться саме в Україні. Та з іншого боку, наявність такого багатства не менш важливе і для нашої країни, бо 40% ВВП припадає на видобуток мінерально-сировинного комплексу. Отже, як все було.

Досягнути таких високих результатів нашій країні допомогли насичені, багаті, рудоносні надра, що «кишать» мінералами та природними ресурсами. Якщо казати точніше, то вся земля, у межах кордонів України, обдарована таким потенціалом, що міг би і може подарувати світові готові, якісні продукти у всіх сферах суспільних і державних потреб, починаючи від легкої і закінчуючи важкою промисловістю.

Однак існує єдина проблема: на сьогоднішній день геологія, як і більшість інших наук в Україні, може занепасти з тієї простої причині, що не існує належного вкладу коштів у її розвиток. Та це є помилкою, адже геологія – це не лише наука, а й процес, що допомагає знаходити «скарби» у вигляді ресурсів та історичних знахідок, котрі допоможуть краще зрозуміти, змоделювати та розповісти про історію не лише України, а й всієї планети.

По закінченні лекції всіх присутніх супроводжували до наступної частини заходу – Геологічного музею. Перше, що мене вразило, – розмаїття представлених зразків, починаючи від земельних порід і печерних сталактитів та сталагмітів, закінчуючи уламками астероїдів й викинутих порід з гирла вулканів. Продовжуючи наш екскурс, ми побачили ще багато чого нового й раніше небаченого, як приклад – це гіпсова печера Оптимістична – найбільша у світі, довжина якої сягає 260 км, і залишається до кінця незвіданою донині. Знаходиться таке диво в Тернопільській області.

Окрім великої кількості скам’янілостей, мінералів, штучних алмазів та руд, нашу увагу привернув двометровий скелет мамонта, знайдений на Голосіївській площі в 1948-у році експедицією Вікентія Хвойки. Його кісятяк складається повністю з однієї особини та має вік близько 25000 років. Що особливо важливо, так це те, що студенти мають можливість утілити свої теоретичні знання в практичні, поглянувши та пощупавши все побачене в книгах у живу, а ті, хто просто цікавиться такою тематикою і бажає побачити та дізнатись більше, має вільний доступ до цього музею.

Підійшовши вже до кінця нашої екскурсії, а отже, і до кінця моєї статті, у висновку можу сказати, що все побачене та почуте було новим, інформативним та пізнавальним досвідом для мене. Геологія – це наука, котра має неабиякий вплив на всі процеси в житті будь-якої країни, це наука, що за стабільного інвестування та розвитку, буде дарувати нашій родючій, плодовитій, обдарованій державі нові відкриття та здобутки, що покажуть ще світу наші можливості та приховані таємниці.

Петріга Дар`я, слухачка ПВ – 2016, абітурієнтка Ін-ту журналістики

Доброго всім дня! Мене звати Дар’я Петріга. Я приїхала до Києва з міста Краматорська, що на Донеччині. Регіон, у якому я народилася й живу, насправді дуже мальовничий, адже це степова зона, оперезана пагорбами Донецького кряжу. Історично склалося, що наша місцевість тривалий час була незаселеною та звалася Диким полем. Та, попри це, український степ бачив чимало подій, які надихнули мене на вірш.

Прадавні вітри доносять нам думи,
І віють грайливо, тремтять серед трав,
Шепочуть невтомно, гудять, наче сурми,
Про дивні стежини багряних заграв.

Тут слались туманом кочівні племена,
Тут бились дружини великих князів.
Додому вертались, натягши стремена,
Загарбники, орди ханських мужів.

І довго стогнали, ридали невпинно
Козацькії шаблі й татарські списи.
І заклик: “Звільнити Вітчизну повинні!” –
Лунав із Січі, повний сили й краси.

Тут довго багрянець горів на ковиллі,
Стікали криваві струмки у Дніпро.
Лиш ворон присів на козачій могилі,
І пише історію чорним пером.

Минають століття, а Степ все незмінний.
Він досі сновидить під небом нічним.
І все береже він відбиток нетлінний
Нескорного духу, хоч був вік німим.

Живу на околиці Краматорська в селищі Шабельківка. Це маленька частина моєї неосяжної України. Я учениця 11 класу Краматорського навчально-виховного комплексу № 32. Саме тут мене вчили бути патріотом своєї Батьківщини, не залишатися осторонь того, що відбувається навколо мене. З дитинства мені прищеплювали любов і повагу до батьків, вчителів, людей похилого віку. Я хочу запропонувати вам твір-оповідання з обрамленням.

 Сонечко, яке Бог послав
— Ні, жодних листів вам не надходило! — роздратовано буркнула жіночка на пошті й знову занурилася в читання свіжого номеру газети.
Згорблений сухий дідусь сумно подивився на неї і, спираючись на ціпок, вийшов із будівлі. Не поспішаючи він ішов додому…
Похилена роками мазанка самотньо визирала поміж дерев на околиці села. Квіти тут давно всохли, город ледве вдалося виорати самому. Будинку ось уже як сім років не вистачає жіночої руки.
Дідусь присів на лаву коло огорожі і задумливо подивився вглиб лісової посадки. Старий собака, який вірно служить йому уже з десяток років, солодко дрімав поруч. Сонячні промені пробігли верхівками дерев та розчинилися серед довгих тіней. Дідусь не помічав плину часу, але осінній вітер змушував кістки тремтіти від холоду, і старий зайшов у хату.
Вечірні сутінки непомітно заповнили тісну кімнату, видно було лише силуети масивного дубового ліжка та крісла. Навмання старий відшукав на полиці сірники й запалив свічку. Вогонь освітив порожню кімнату. Дідусь підійшов до шафи й дістав звідти фотоальбом, від якого пахло старою пліснявою. Вкритий шаром пилу, він уже давно не був у руках. Дід поставив підсвічник на стіл та сів у крісло.
Тремтяча рука довго не наважувалася розгорнути першу сторінку. Випадково з альбому вилетіла маленька фотокартка. Старий підібрав її та здригнувся. На світлині був зображений русявий босоногий хлопчина. Він посміхався в камеру своїм беззубим ротом. Із пам’яті дідуся виринали уривки з його дитинства…
Ось поле. Вівці. Івась та Гнат звуть кататися на баранах. Лунає дзвінкий сміх. І раптова тиша. Згадуються роки голодомору. Порожнє село. Скупі людські сльози. І найстрашніше: смерть матері. Знову тиша.
Дід відклав фотокартку та розгорнув альбом. З першої сторінки на нього дивилися його однополчани. Ось фото його танка. Поруч стоять найкращі друзі. Усі, на жаль, загинули на війні. Ось фото, де він з нагородами.
Старий перегорнув сторінку. З першої світлини на нього дивилася симпатична дівчина в білому платті, у руці вона тримала кошик з овочами. На вустах діда з’явилася посмішка. Його Маруся виглядає щасливою. Ще б пак! Усе село гуляє весілля! На наступній фотокартці – їхній первісток Андрій, русяве маля, дуже схоже на батька. Інша світлина – перше вересня. Далі – випускний вечір. Ще одне фото – їхня донечка Іринка зі смішними косичками та ластовинням.
Старий хрипло закашлявся й на мить заплющив очі. У спогадах вона – його перша онучка.
“Діду! А чому сонечко так зветься? Невже цих комашок сам Бог послав?”
Дзвінкий дитячий сміх заповнив собою самотню кімнату. Перед дідусем тепер постало пшеничне поле, осяяне ранковим промінням. Маленька дівчинка бігла серед колосків та намагалася спіймати сонечко.
“Діду! Поглянь!”
Старий вперше за останні роки засміявся, спостерігаючи за веселою грою онуки. Він поглянув праворуч і побачив посмішку своєї Марусі. Дід обійняв дружину за плечі, і вони разом пішли стежкою.
Погасла свічка. Раптовий стукіт у двері та гавкіт собаки прорізали тишу. У коридорі почулися кроки.
— Тату, пробач, що не приїжджали. Справ повно, сам розумієш. Тату? Тату! Ти мене чуєш? Ні… Будь ласка…
Старий посміхався, обіймаючи фотоальбом, і вже не чув нічого, що відбувалося в кімнаті.
“Діду! Воно полетіло! Сонечко полетіло! Побігли ловити?”
Старий кивнув і щасливий пішов слідом за онукою шукати, звідки Бог посилає сонечко…

Не забувайте телефонувати мамі, татові, адже сім`я – найцінніший скарб у житті. Будь-де й повсякчас вас щиро, не кривлячи душею прийме лише ваша родина. Тут ви знайдете розладу та підтримку.

Тож цінуйте своїх близьких і будете щасливі!
З Новим роком!

Єлизавета Плангеу, слухачка ПВ – 2016, абітурієнтка Інституту журналістики

Якщо людині запропонувати вгадати пору року за словами, які ми їй представимо, то вона це легко зробить.
Уявіть бабусю, яка прийшла втомлена від постійної людської ненависті та невдоволення. Сніг в обличчя, часті затори, хуртовина. Усі її вічно проклинають, як понеділок. І зрештою їй стало холодно в собі. Вона любить лише маленьких дітей, які відчувають з її приходом свято, якусь магію. Їм подобаються кучугури снігу, кататися на санчатах, ковзанах, лижах та сноуборді. Я не відношусь до таких дітей, бо боюся всі зимові види спорту. Мені більше до душі гратися в сніжки, чи разом зі своїми молодшими сестрами ліпити снігову бабу. А коли повністю замерзну, то біжу до дому. Я обожнюю сидіти вдома з келихом чаю та цікавою книжкою та дивитися у вікно. Годинами розглядати бурульки та візерунки на вікнах.
Ви, напевно, здогадались, що це зима. Полюбляю цю пору року за те, що ми з друзями знаходимо привід та купуємо новорічні подарунки. А вдома обожнюю разом з родиною прикрашати ялинку та чекати, коли проб’є дванадцята година та почнеться Новий рік.
Отже, вам залишилося вибирати, що таке зима: поганий настрій та роздратування чи тепло та любов.

Евеліна Котлярова, випускниця ПВ, студентка 1-го курсу Інституту журналістики

Бажання стати журналістом виникло в мене ще в 6-му класі. Я завжди вірила і зараз вірю в те, що настане такий момент, коли можна буде говорити та писати, що думаєш, вільно і без обмежень.

Я йшла до своєї мети, як могла: здебільшого пропонувала свою допомогу місцевим виданням, писала замітки в газети та на сайти. Та все-таки не важко було усвідомити, що цього замало.

Я розуміла, що стати журналістом-професіоналом на самому лише ентузіазмі не можливо – потрібна освіта. Мене мало цікавили виші, де журналістика викладається на основі іншого факультету. Та, на жаль, таких навчальних закладів більшість. Київський національний університет імені Тараса Шевченка на противагу їм має окремий підрозділ – Інститут журналістики, тож спеціальності надається достатня увага. А додавши до цього хист, цілеспрямованість та наполегливість з боку студента, майбутній журналіст матиме усі шанси реалізуватися в професії.

Саме тому мені здалося, що кращого вишу ніж Університет Шевченка просто не знайти. А ще коли дізналася наскільки в ІЖ дбають про чистоту мови, як намагаються відродити забуті мовні традиції, вибір було зроблено. Визначитись з вишем це, звісно, добре, але як до нього вступити? Як стати студентом найпрестижнішого вишу України? Відповідь на це запитання мені допомогли знайти співробітники та викладачі підготовчого відділення.

Виявилося, аби потрапити до Інституту журналістики потрібно було не тільки якомога краще скласти ЗНО, а й успішно подолати творче випробування, яке складається з двох етапів. Завдання не з легких, а особливо, коли не дуже розумієш, що саме від тебе вимагатимуть на цьому іспиті. Та мені швидко пояснили, що не все так страшно, як здається на перший погляд.

Я дізналася, що підготовче відділення регулярно влаштовує лекторії під час канікул, де вступників якісно готують до ЗНО та до 2 етапів творчого конкурсу: письмового – прес-конференції та усного – співбесіди.

Лекторій з будь-якого предмета – інтенсив, де за стислі терміни викладачі намагаються пояснити всі незрозумілі моменти та відповісти на всі запитання.

Після таких занять ефект очевидний.

Щодо мови, то ти починаєш розуміти правила, які раніше було важко навіть читати, з легкістю виконуєш вправи, які доти здавалися тобі недоступними.

Якщо говорити про історію, то після курсів мені стало легше розташовувати події в хронологічній послідовності, візуально розпізнавати діячів, архітектурні споруди, пам’ятки живопису та давньої літератури.

Отже, отримати високі бали ЗНО мені допомогло навчання на підготовчому відділенні.

Та високі бали ЗНО це лише половина шляху. Тепер залишилось найважливіше – подолати творче випробування. І в цій ситуації мене також врятувало підготовче відділення. У мене з’явилася можливість відвідати лекторій з підготовки до творчого конкурсу з журналістики. І тут мені дуже поталанило. Я потрапила в групу, у якій зі вступниками працював викладач кафедри мови та стилістики Інституту журналістики В’ячеслав Швець. В’ячеслав Михайлович рівномірно давав нам теорію і практику, моделював прес-конференції, розповідав про діяльність відомих журналістів, знайомив із основними функціями роботи журналіста та структурою медіасистеми в Україні. Та найголовніше він щозаняття працював над нашою мовою і одну за одною нещадно видаляв з нашого лексикону неправильні фрази, наголоси та кальковані слова. Він познайомив нас із чудовою книжною «Українське слово для всіх і кожного» Олександра Пономарева, яку я й донині не випускаю з рук. Якби кожен політик , чиновник чи просто пересічний громадянин дотримувався вказівок цього автора, думаю, Тарас Шевченко пишався б своїми дітьми.

Іще однією великою допомогою вступникам є пробна співбесіда. Завдяки їй я спромоглася повністю здолати свій страх перед іспитом і налаштувався так, ніби це буде приємна розмова з близькою людиною. На пробній співбесіді мене опитувала керівник прес-центру Університету, заслужений журналіст України Наталія Міщерська. Після цього я остаточно зрозуміла: нічого страшного у 2-му етапі творчого конкурсу немає. Можливо, саме цей внутрішній спокій та впевненість у собі допомогли мені здобути 200 балів за цей іспит та вступити до Інституту журналістики.

Навчаючись в Університеті, я планую повністю реалізувати свій творчий потенціал. У майбутньому мрію так само, як Олена Притула та Лариса Івшин, забезпечувати читача цікавими та змістовними матеріалами і, головне, ніколи не обманювати тих, хто тобі довіряє, адже подавати світові новини – це честь і відповідальність, а не джерело прибутку.

Котлярова Евеліна – слухачка ПВ 2015 та 2016 років (м. Слов`янськ, Донецька обл.)

Останні роки навчання у школі для моїх однокласників виявилися не дуже легкими. Дехто не з’явився на традиційному святі першого дзвоника після літа 2014 року, бо так склалися обставини, дехто цілеспрямовано проміняв стіни рідної школи на інший заклад, та ті ж, хто залишилися, сформували цікавий та дружний колектив.
Раніше я часто чула твердження, що одинадцятикласники – це сформовані особистості. Цього року мені вдалося на собі відчути сутність цього вислову. Першого вересня до рідного класу прийшли вже не підлітки-шибайголови, а люди, котрі знають, чого прагнуть у цьому житті. Дуже приємно усвідомлювати, що в нашому класі майже не було учнів, що обрали шлях, плисти за течією. Я впевнено можу сказати, що кожен з мого класу поставив собі чітку мету і протягом останнього року невпинно наближався до неї маленькими кроками. До вашої уваги перелік най яскравіших мрій:

Капнік Олександра
У свої 16 дівчина може похвалитися цілим творчим доробком з віршів та оповідань. Саша захоплюється творами українських митців, а особливо їй подобається поезія Василя Стуса та Ліни Костенко. Найзаповітніша мрія юної авторки – написати сценарій для художнього фільму, який потім стане світовим шедевром.

Бескоровайна Діана
Незважаючи на свою веселу вдачу, Діана обрала для себе зовсім не просту професію дівчини – військовослужбовця. Дівчину не лякає ані небезпека, що чатує на представників цієї професії, ні сувора муштра, ні життя в казармі. Як патріот України вона просто не може залишатися осторонь, коли Батьківщині потрібна допомога.

Марущак Марко
Марко вірить, що з нього може вийти непоганий приватний підприємець. Але для цього на його думку, потрібно пройти тернистий шлях від простого продавця до керівника фірми, аби досконало знати структуру і всі тонкощі підприємницької діяльності.

Зубов Ігор
Ігоря ніколи не приваблювала престижність професії. На його думку, вибираючи майбутній фах, неодмінно треба згадати байку Григорія Сковороди про Бджолу і Шершня, адже ніщо так не звеселяє душу як «сродна» праця. Ігор дуже любить допомагати людям і бачити їхні вдячні усмішки. Хлопець твердо вирішив, що стане хірургом і рятуватиме безнадійно хворих, хай там які перепони стоять на його шляху.

Котлярова Евеліна
У мене є мрія стати журналістом: торкатися сердець друкованим словом та розвінчувати соціальні стереотипи, і першим міфом, який я прагну зруйнувати стала поширена серед моїх однолітків думка, що потрапити до університету можна тільки за гроші. Я ж планую поставити «жирний хрест» на цій страшилці, і власним прикладом довести, що вступити до омріяного вишу можна за допомогою самих лише знань. Тим самим, я вселю оптимізм в душі амбіційних учнів, які вступатимуть наступних років і запевню їх, що імениті виші потребують ерудованих та цілеспрямованих студентів, а не самовпевнених невігласів, котрі лиш сподіваються на гроші батьків.

Це перелік мрій зовсім не всіх випускників нашого 11-А класу, проте одне я можу сказати без вагань: наш випуск засвідчує про невпинну еволюцію розвитку нового покоління. Порівняно з випускниками минулих років, ми набагато краще за наших попередників знаємо українську мову, історію. Кожен з нас має свою думку і не піддається впливу, ми вміємо цінувати здоров’я, яке подарувала нам природа, і не псуємо його шкідливими звичками. Ми набагато спортивніші та патріотичніші за наших попередників. З усього цього можна зробити лише один висновок: якщо наша країна має таких талановитих цілеспрямованих та амбіційних дітей, це означає, що у неї є майбутнє.

Автор: Тітова Тетяна
Еліксир для душі

Тітова Тетяна

Прогулянка лісом навіяла на Олівію згадки про таке забуте дитинство. Хоча і жила довгий час у місті, але дитячі роки пройшли саме в селі.

Село знаходилося подалі від мегаполісу, і тому воно було «очищене» від бруду магістралей. Усе там пахло і буяло, неважливо: чи це рання осінь, чи пізня весна. Щонеділі Оля ходила з бабусею до церкви, а після служби частенько батюшка Іоанн заходив у гості до них. Яким же було це дитяче тріпотіння серця, невтомний захват та безмежна посмішка, коли переступав поріг недільний гість.

 – Доброго раночку, Онисіє! О, Олю, ти як , шкереберко? – привітався батюшка і зайшов до хати.

Із цього привітання і починалася, як казала бабуся, Благодать. І все раптом затихало: Бровко, вічно загавканий, різко змовкав, кури й забулися нестися, а кішка Білочка тільки муркала на колінах в отця Іоанна. Гостювання могло бути й до вечора, коли в отця справ не було. Оля любила примоститися в куточку і тихесенько слухати розмови дорослих, доки хата наповнювалася Благодаттю.

Частенько бабуся возила онуку до монастиря на служби. Це були особливі літургії, сповнені якоюсь таємницею. Чарівний дворик тільки тихенько грав своїми барвами і вислуховував душі прихожан. Величезна дзвіниця пробуджувала всіх людей до служби Божої. І гори, і ріки, і дерева, і голуби світилися недільним таїнством любові. А монахині… О, які то жінки були, які то були святі душі! Бува, стоїш біля ікони, а перед тобою не ходять, а літають невідомі істоти в чорному одязі, але з такими світлими обличчями, що хочеться безперестанку дивитися в їхні незвідані очі. Саме вони наповнювали храм незвичайною атмосферою. Здавалося, ти не на Землі, а десь там, в долонях у Бога. Не хотілося покидати це свято Блаженного монастиря. По дорозі додому бабуся розповідала Олівії про дідуся, про Євангеліє та про Бога, а дівчинка тільки вдивлялася у пасма волосся з-під білої хусточки й сірі очі. Очі дитинства та аромату просфори.