Мій візит до Києва. Моє покликання.

Котлярова

Мене звуть Евеліна Котлярова. Я народилась і живу у місті Слов’янську, що на Донеччині. Я учениця 11-го класу. Мені 16 років. Навчаюсь на відмінно. Дуже люблю українську мову, літературу та історію. Захоплююсь вивченням англійської та не упускаю можливості спілкуватися з іноземцями, коли є така нагода. Мрію стати журналістом, адже вважаю, що ця професія ідеально відповідає моєму характеру та здібностям. Бажання опанувати цю професію виникло у мене ще в 6-му класі. А от остаточно визначити свій майбутній шлях мені допомогли військові дії АТО у моєму рідному Слов’янську. Справа в тому, що саме в цей період я на власному досвіді переконалась, наскільки негативно неправдива інформація, перекручений факт можуть вплинути на життя та психічний стан людини. Саме після цього я вирішила, ставши справедливим і чесним українським журналістом, що зможу щось змінити в цьому світі.
Відтоді я почала шукати можливість розвинути свої вміння писати статті. Довго шукала й таки знайшла. Допомогти мені в цьому погодились місцеві періодичні видання.
Цього року редактор місцевої газети взяла мене на стажування. І тоді я мала змогу поринути у вир життя мого рідного міста. Адже це надзвичайно захопливо не тільки постійно бути в курсі всіх подій, а й проживати, відчувати, що ти висвітлюєш у матеріалі. Дуже приємно розуміти те, що читач бачить подію твоїми очима.
Пірнувши у великий казан суспільного життя ти маєш змогу побачити місто зсередини. Разом із тим ти відкриваєш для себе всі його успіхи й проблеми. Це напрочуд цікаво. Протягом свого стажування я була позаштатним працівником видань «Діловий Слов’янськ» та «ТВ плюс». Сама здобувала та опрацьовувала інформацію. Кожна стаття потребувала глибокого розуміння того, про що пишеш. Тож мені довелося переспілкуватися з величезною кількістю людей. Під час такого спілкування я помітила проблему, котра оповиває життя не тільки конкретно мого міста, а й майже усієї країни. Це питання володіння українцями рідною мовою.
Особисто мене, перш за все, як патріота не влаштовує відсоток україномовного населення мого регіону. Звичайно, це не можна сказати виключно про всіх жителів цієї території. Спостерігаючи поведінку деяких людей, можна зробити прикрий висновок, що вони абсолютно не виявляють жодної цікавості до рідного слова. Зрозуміло, що про рівень володіння мовою годі й говорити. Це й не дивно, адже звідкіля ж узятися цій мовленнєвій майстерності, коли всюди, куди не глянь, панує суржик (від навчальних закладів до заводів). Але особисто мене ця ситуація ніколи не спиняла. Я з величезною цікавістю вивчаю рідну мову і прагну завжди говорити правильно. І хочу сказати, нещодавно помітила таку тенденцію: люди, до котрих я звертаюся чистою українською мовою, намагаються відповісти мені так само гарно. Можна зробити досить логічний висновок, що мовленнєву ситуацію в країні цілком можна покращити. Просто для цього потрібні ті, хто подав би іншим гідний приклад. Але ж, здавалося б, де взяти таких людей? Складне питання, але відповідь на нього, як не дивно, лежить на поверхні. Це наше підростаюче покоління, наша молодь, сотні підлітків, таких самих, як і я.
Саме тому, я завжди намагалась знаходити такі місця, що стали б гарним мовним середовищем для покращення моєї мовленнєвої практики та розвитку моїх творчих здібностей . Звичайно, мені здалося, що навчання Київському національному університеті імені Шевченка ідеально підійшов би для втілення в життя такої ідеї.
Я знала що, Київський національний університет імені Шевченка є зразком вищого навчального закладу. До того ж неодноразово чула від студентів, яким пощастило до нього вступити, що це правда. Тому вирішила якнайшвидше з’їздити до столиці і на власні очі в цьому переконатися.
Чесно кажучи, я була вражена. Це й справді, той науковий та культурний осередок, що функціонує вже не одне століття. Це величезне скупчення найталановитіших та найнаполегливіших людей з усієї країни. Університет вражає невгамовним потоком цілеспрямованих студентів, невпинним рухом уперед та атмосферою швидкої самореалізації. Приємним було також і те, що мене там дуже привітно зустріли викладачі. Відверто кажучи, це надало мене оптимізму та віри у власні сили. Ще однією гарною новиною для мене стало те, що в університеті працює підготовче відділення, де готують до творчого конкурсу та складання ЗНО. Тож негайно, без роздумів, я на них записалась. Я з нетерпінням чекаю на зимовий лекторій та сумлінно до нього готуюся, адже думка, про те, що мене навчатимуть кращі викладачі України надихає.