Добре, коли у житті не бракує поезії

Куренкова

Куренкова Олена, слухачка ПВ – 2015

Я ніколи не буваю на самоті. Слово… Ліричне, ніжне, таке миле серцю, таке українське – воно (я відчуваю!) по п’ятах прямує за мною; воно, немов – маленьке божество, що сидить на моєму плечі та безперестанку шепоче мені, що ладне відкрити свою таємницю, тільки-но я візьмуся за перо. Воно – досконалість, незнана досі навіть вишуканістю ліній на полотні чи у мармурі. Бо у нього є Душа, є власна історія, є свій характер, котрий часто ми відчуваємо лише інтуїтивно. Або не відчуваємо взагалі: тоді й трапляється так, що недбало кинутим словом уражаємо влучніше, аніж стрілою.

О це неперевершене відчуття, коли усвідомлюєш, що здатен приручити слово, приборкати його крутий норов і змусити – та ні, скоріше, заохотити – служити Поезії. Під невмілим пером початківця воно пручається та ухиляється, та із часом та навичками поступово набуває форми, бринить, мов ніжнотонна струна людської думки, втілена у чомусь прекрасному, піднесеному, на диво зрозумілому і близькому.

Коли осінні литаври починають гриміти у скронях, або холодний дощ вимиває із пам’яті залишки літньої ностальгії, усе, що рятує мене у таку мить, зводиться до ковзання втомленого погляду по рядках та скрипіння ручки по білокрилому папері.

Вірші улюблених Лесі Українки, Франка або Плужника, натхненні поезії Ахматової та Єсеніна, неперевершені сонети Шекспіра – ось до чого тяжіє моя душа, ось що життєво необхідне їй, немов ковток свіжого повітря. Ось те, що надихає мене, що змушує мене мислити, творити, діяти. Ніколи не вірила, що поетами народжуються. Народжуються лише із бажанням писати. А коли є бажання та натхнення, будь-яку іскру можна роздмухати, аби вона горіла щонайяскравіше.

Я певна, що для будь-якого поета немає нічого важливішого, аніж усвідомлення того, що полум’я твоєї душі, котра сповнена любові до життя, слова та творчості, осяває та зігріває серце читача. Коли людина, читаючи вірш, здатна віднайти у ньому принаймні натяк на те, що хтось – той, хто знаходиться по іншу сторону друкованої сторінки – розуміє її, біль здається їй не таким болісним, життя не таким складним, а її власні почуття – це зовсім не крик у безодню.

Щастя у взаємності: «Коли хочу, щоб мене любили, я сам перший люблю» (Г.Сковорода).

Я рада дарувати читачеві тепло у слові, бо знаю, що воно повернеться до мене думкою. І що в світі може зрівнятися із цим?

 

Коли несила мовчати про те, що болить,
Ліпше птахом здійнятися в рідне небо.
Розітнувши крилом милу серцю блакить,
Відчайдушно летіти б на глас кулемета.

Туди, де вогнями пече горизонт,
І розбрат підступно повзе змією.
Де схід сонця незмінно зчервонює кров,
А брат братову землю зове своєю.

Пальці сталеві болю і смерті
Спересердя хапають за білі крила.
Українські душі занадто вперті:
Із нами правда, із нами сила.

Хоч і хотів би загибель відстрочить
І прозорий морок холодних жил…
В страху, певно, надто великі очі,
Аби запал нації їх не засліпив.

До солоної, милої серцю землі
Грудьми простріленими б припасти.
Ти ж, рідна, дісталась по праву мені,
І чому тебе хочуть у мене вкрасти?

Ще б встигнуть молитву зірвати з вуст
І в серці засіять хитку надію,
Схоронить у глибинах слабке «скорюсь»,
Запаливши віру в єдину мрію.

Коли несила мовчати про те, що болить,
Випусти птаха у рідне небо.
Поки нових весен грім не гримить,
Невже боронить рідну землю не треба?

 

  

Поїзди, у яких ти за звичкою завше не спиш,
Розсікають розбурханим гуркотом втомлену північ.
Хто дав імена безтілесним прозоростям тиш,
Що вони їх викрикують? Та не кажи, що їм віриш.

Де, любий, ти нині без мене слухаєш дощ,
І що за міста із тобою крокують у ногу?
Звісно, не можна чіплятись за землю, як хвощ,
Та не тікай білоперим увись – бо мені туди довго.

Я б тлумачила азбуку Морзе вагонних коліс,
Коли б це посприяло тому, аби ми стали ближче.
Тільки мені вже навряд чи відкриється зміст,
А, до речі, тобі таємниця оця навіть личить.

Ціна поділки часу не менша ніж вартість життя.
Отак лінія долі сплелась з павутинням рейок;
Так причетна до пошуку твого зробилась і я.
Хоч за вітром знаходжу я напрям – не меншає версій.

Де ти, друже, сьогодні зоставиш свій запах чи слід,
Безхребетному вітру себе оддаси на покору?
Чомусь вірю, що віра моя знищить відстаней лід,
Коли ні – хто я проти суворого цього простору?

Невідомість так любить зненацька хапать – не втечеш,
Ну то, може, й мене забере – головне, щоб до тебе.
А тоді вже із вікон вагонних зі мною ти стеж,
Як тане розлука, мов попіл північного неба.