Олена Куренкова ділиться своїми почуттями від театру

Щоб театр міг впливати на життя,
він повинен бути сильнішим, інтенсивнішим за повсякденне життя.
При стрільбі треба цілитися вище за ціль (Ф. Кафка).

pynSp7en5mc

Олена Куренкова (в центрі), слухачка ПВ -2015

Знаєте, це неповторне відчуття, коли у залі вимикають світло, і необарокове оздоблення стелі, вишуканий оксамит сидінь, поринає у багатообіцяючий морок. Твоє серце, саме собі не віддаючи звіту, у заціпенінні очікує чогось величного, надемоційного та вражаючого. І раптом тишу розтинає милозвучне соло полохливої скрипки із самісінької оркестрової ями, до котрої відразу ж приєднуються цілий сонм різнокаліберних інструментів звільнення душі звуку із дерев’яного або мідного тіла. Здається, що і твоя душа на час тривалості усього цього дійства залюбки звільняється від усього земного, того, що ти лишив за порогом оперного театру, і долучається до увертюри. О, нарешті ця дивовижна мить, коли сотні очей пильнують, як підіймається завіса, і на приємно збентежених глядачів зі сцени мчить хвиля натхненної радості, майстерності, спогадів та асоціацій.

Не обов’язково бути театральним фанатиком, що не пропускає жодної прем’єри, прискіпливим глядачем, що обґрунтовує свою критику драматичних творів, оперуючи  величезним досвідом, чи великим метром сцени, що вигукує: «Сцена – мій кумир, театр – священний храм для мене!» (І.Карпенко-Карий). Якщо дивитися виставу серцем, можна збагнути достатньо навіть новачкові. Як на мене, це особливо стосується опери, бо даний жанр, звісно, більш специфічний, аніж звичайна драма. Проте погодьтеся, одного разу закохавшись в неї, навряд чи колись розлюбите, бо часом ніщо так правдоподібно не передасть усю закладену митцем суть, аніж вишукане поєднання живої мови, музики і танцю. Справді, годі пошукати більш «живого» жанру, аніж опера. А коли хочете переконатися у цьому «живцем», не полініться викроїти із напруженого робочого графіка кілька годинок для відвідин Національної опери – дозвольте собі закохатися у мистецтво принаймні на один вечір. Або назавжди?

Усю повноту задоволення від такої закоханості мені пощастило одержати прекрасного вечора листопадової п’ятниці, відвідавши не просто оперу, а суто українську, таку рідну, національну, таку близьку і зрозумілу «Наталку Полтавку». Порада викладачів підготовчого відділення, які, власне, були ініціаторами долучення молодого покоління до театру (за що я дуже їм вдячна) мала свій ґрунт: чому б не відновити у пам’яті зміст одного з найулюбленіших програмних творів І.П. Котляревського, і разом з тим не насолодитися шедевром української класичної музики М.Лисенка? Відверто кажучи, я вибагливий глядач, балуваний переглядом не одного десятка музично-драматичних творів, але особливо великі надії я завжди покладаю на оперу. «Наталці» вдалося не те що виправдати їх, а й вразити і надихнути настільки, що я й не очікувала.

З появою на сцені улюблених персонажів, котрих сприймаєш уже як добрих знайомих, на сцені закипає дія. Конфлікт інтересів – невже палка та щира Наталчина любов поступиться материним умовлянням вийти заміж на «письменного» Возного Тетерваковського, аби запобігти нестерпної матеріальної скрути? – уже не сприймаєш відсторонено. Складається враження, що грань між глядацькою аудиторією та сценою розчиняється у невпинній веремії жвавих діалогів, мелодійних народних пісень, колориті українських обрядів. І байдуже, скільки тобі сьогодні років, і чи вдалі у тебе місця в залі – ти неминуче уже почуваєшся власне учасником того, що відбувається. Бо інакше неможливо, бо вічне і нездоланне кохання Петра і Наталки передається і твоєму серцю, щира іронія над Возним змушує посміхнутися і тебе, а перед непереборним бажанням танцювати моментами взагалі важко втриматися.

М.В. Гоголь свого часу переконував, що «театр – це така собі кафедра, із якої можна багато сказати світові», і виявився абсолютно правий. Чому б не зарахувати нашу улюблену Наталку до «вічних» образів української літератури, тим більше, що вона давно уже вийшла із кола суто літературних персонажів, і тепер зі сцени Опери оповідає про те, як воно – бути ідеалом українки – щирої, працьовитої, люблячої доньки та вірної коханої. І це настільки переконливо, що мимоволі хочеться змінити світ хоча б тим, на що ти здатен, зробити його хоч на крихту добрішим, більш чесним, сповненим злагоди і любові до ближнього.

Нечемно з мого боку було б не відзначити високий рівень майстерності постановки – надзвичайний професіоналізм акторів, хору та балету, дивовижні, неймовірно вдало продумані декорації – усе це в сукупності заворожує глядача, змушує прикипати поглядом до сценічної дії від самісінького початку опери до антракту, та від антракту до переможного кінця. Переможного – буквально – бо ні для кого не таємниця, що усі найкрасивіші (а особливо – українські!) історії про кохання мають завершуватися абсолютною перемогою найпрекрасніших людських почуттів над слабкодухістю чи егоїзмом, цілковитим торжеством любові як найціннішого блага, знаного на землі. І це спонукає вірити у дива, у те, що вони завжди траплялися і трапляються досі.

«Наталка Полтавка» – це опера, яку б слухати й слухати, тому зовсім не дивно, що навіть після того, як важка завіса знову опуститься, у залі знов увімкнеться світло і осяє натхненні обличчя глядачів та останні акорди злетять із смичків полохливих скрипок, тобі з голови іще довго не йтимуть яскраві образи опери, десь усередині лунатимуть мотиви прекрасних українських пісень. Бо справжнє мистецтво саме таке – воно залишає у душі сильні, незгладимі враження, спонукає мислити, можливо, навіть наново переоцінювати дещо, і головне – знову й знову повертатися у цей храм мистецтва, аби знову пережити маленьке народження під цими склепіннями.