Сонечко, яке Бог послав

Петріга Даша

Петріга Дар`я, слухачка ПВ – 2016, абітурієнтка Ін-ту журналістики

Доброго всім дня! Мене звати Дар’я Петріга. Я приїхала до Києва з міста Краматорська, що на Донеччині. Регіон, у якому я народилася й живу, насправді дуже мальовничий, адже це степова зона, оперезана пагорбами Донецького кряжу. Історично склалося, що наша місцевість тривалий час була незаселеною та звалася Диким полем. Та, попри це, український степ бачив чимало подій, які надихнули мене на вірш.

 

 

 

 

Прадавні вітри доносять нам думи,
І віють грайливо, тремтять серед трав,
Шепочуть невтомно, гудять, наче сурми,
Про дивні стежини багряних заграв.

Тут слались туманом кочівні племена,
Тут бились дружини великих князів.
Додому вертались, натягши стремена,
Загарбники, орди ханських мужів.

І довго стогнали, ридали невпинно
Козацькії шаблі й татарські списи.
І заклик: “Звільнити Вітчизну повинні!” -
Лунав із Січі, повний сили й краси.

Тут довго багрянець горів на ковиллі,
Стікали криваві струмки у Дніпро.
Лиш ворон присів на козачій могилі,
І пише історію чорним пером.

Минають століття, а Степ все незмінний.
Він досі сновидить під небом нічним.
І все береже він відбиток нетлінний
Нескорного духу, хоч був вік німим.

Живу на околиці Краматорська в селищі Шабельківка. Це маленька частина моєї неосяжної України. Я учениця 11 класу Краматорського навчально-виховного комплексу № 32. Саме тут мене вчили бути патріотом своєї Батьківщини, не залишатися осторонь того, що відбувається навколо мене. З дитинства мені прищеплювали любов і повагу до батьків, вчителів, людей похилого віку. Я хочу запропонувати вам твір-оповідання з обрамленням.

 Сонечко, яке Бог послав
— Ні, жодних листів вам не надходило! — роздратовано буркнула жіночка на пошті й знову занурилася в читання свіжого номеру газети.
Згорблений сухий дідусь сумно подивився на неї і, спираючись на ціпок, вийшов із будівлі. Не поспішаючи він ішов додому…
Похилена роками мазанка самотньо визирала поміж дерев на околиці села. Квіти тут давно всохли, город ледве вдалося виорати самому. Будинку ось уже як сім років не вистачає жіночої руки.
Дідусь присів на лаву коло огорожі і задумливо подивився вглиб лісової посадки. Старий собака, який вірно служить йому уже з десяток років, солодко дрімав поруч. Сонячні промені пробігли верхівками дерев та розчинилися серед довгих тіней. Дідусь не помічав плину часу, але осінній вітер змушував кістки тремтіти від холоду, і старий зайшов у хату.
Вечірні сутінки непомітно заповнили тісну кімнату, видно було лише силуети масивного дубового ліжка та крісла. Навмання старий відшукав на полиці сірники й запалив свічку. Вогонь освітив порожню кімнату. Дідусь підійшов до шафи й дістав звідти фотоальбом, від якого пахло старою пліснявою. Вкритий шаром пилу, він уже давно не був у руках. Дід поставив підсвічник на стіл та сів у крісло.
Тремтяча рука довго не наважувалася розгорнути першу сторінку. Випадково з альбому вилетіла маленька фотокартка. Старий підібрав її та здригнувся. На світлині був зображений русявий босоногий хлопчина. Він посміхався в камеру своїм беззубим ротом. Із пам’яті дідуся виринали уривки з його дитинства…
Ось поле. Вівці. Івась та Гнат звуть кататися на баранах. Лунає дзвінкий сміх. І раптова тиша. Згадуються роки голодомору. Порожнє село. Скупі людські сльози. І найстрашніше: смерть матері. Знову тиша.
Дід відклав фотокартку та розгорнув альбом. З першої сторінки на нього дивилися його однополчани. Ось фото його танка. Поруч стоять найкращі друзі. Усі, на жаль, загинули на війні. Ось фото, де він з нагородами.
Старий перегорнув сторінку. З першої світлини на нього дивилася симпатична дівчина в білому платті, у руці вона тримала кошик з овочами. На вустах діда з’явилася посмішка. Його Маруся виглядає щасливою. Ще б пак! Усе село гуляє весілля! На наступній фотокартці – їхній первісток Андрій, русяве маля, дуже схоже на батька. Інша світлина – перше вересня. Далі – випускний вечір. Ще одне фото – їхня донечка Іринка зі смішними косичками та ластовинням.
Старий хрипло закашлявся й на мить заплющив очі. У спогадах вона – його перша онучка.
“Діду! А чому сонечко так зветься? Невже цих комашок сам Бог послав?”
Дзвінкий дитячий сміх заповнив собою самотню кімнату. Перед дідусем тепер постало пшеничне поле, осяяне ранковим промінням. Маленька дівчинка бігла серед колосків та намагалася спіймати сонечко.
“Діду! Поглянь!”
Старий вперше за останні роки засміявся, спостерігаючи за веселою грою онуки. Він поглянув праворуч і побачив посмішку своєї Марусі. Дід обійняв дружину за плечі, і вони разом пішли стежкою.
Погасла свічка. Раптовий стукіт у двері та гавкіт собаки прорізали тишу. У коридорі почулися кроки.
— Тату, пробач, що не приїжджали. Справ повно, сам розумієш. Тату? Тату! Ти мене чуєш? Ні… Будь ласка…
Старий посміхався, обіймаючи фотоальбом, і вже не чув нічого, що відбувалося в кімнаті.
“Діду! Воно полетіло! Сонечко полетіло! Побігли ловити?”
Старий кивнув і щасливий пішов слідом за онукою шукати, звідки Бог посилає сонечко…

Не забувайте телефонувати мамі, татові, адже сім`я – найцінніший скарб у житті. Будь-де й повсякчас вас щиро, не кривлячи душею прийме лише ваша родина. Тут ви знайдете розладу та підтримку.

Тож цінуйте своїх близьких і будете щасливі!
З Новим роком!