Уп’ятьох

Я навряд чи буду тим, ким я був.
Бумбокс «Злива»

DSCN5705 (1)

Куренкова Олена, слухачка ПВ – 2015, абітурієнтка Інституту журналістики

Чотири стіни, і я – мов п’ята; підпираємо наше буденне, безглузде світосприйняття. Календар, причеплений на шпалерах з примітивним орнаментом, настільки жваво гортає сторінки, що я не встигаю навіть підняти на нього погляд. Подумати лише! Мільйони п’ят щодень втрамбовують сірий тротуарний асфальт, сотні очей у метро свердлять книжки та стіни вагону, мільярди фотознімків, що робляться у цю саму мить, запам’ятовують чиїсь усмішки. І все це робиться мовби за звичкою; наче заведений механізм, рухається життя своєю колією без жодного нашого втручання. І чотири стіни не так вже й сильно гнітять мене, і я здатна жити, не дивлячись на календар, і навіть їздити в метро, уникаючи чиїхось поглядів, бо так значно легше, бо так звичніше. Але боюсь, що коли на суд моєї совісті умисне чи випадково потрапить Сковорода, спитавшись, чи не чула я про те, що «з усіх утрат втрата часу найтяжча», я зволікатиму з відповіддю; адже несвідомо змарнований відрізочок часу, що його іменують життям, я змарнувала сама.

Душі будь-яких представників людства, незалежно від статі, віку, смаків чи характерів, безсумнівно, – перелітні птахи. Справді, їм життєво необхідна можливість розгорнути крила на повну та ковтнути радість польоту, впиватися мелодійністю світанків, що несуть надію на майбуття, співати увечері, наповнюючи серце блаженним спокоєм, і дихати на повні груди свободою. А вона, як стверджує прекрасна письменниця сучасності Ірен Роздобудько, «не може бути дозованою». Бездумне обивательське життя – це нестерпні страждання для наших внутрішніх пташок. Це ніби морити їх голодом та тримати на важенному ланцюгу їхні тендітні шийки. Я не можу навіть назвати це золотою кліткою, бо, очевидно, усе дещо гірше.

«Ні про що не турбуватись, ні за чим не турбуватись – значить, не жити, а бути мертвим, адже турбота – рух душі, а життя – се рух», – у мене з голови не йде мудрість філософа. Уже ніби й хочеться виправдатися тим, що на календарі (на тому самому, на який ми майже не здіймаємо очі) ХХІ століття і перерізати нитку Аріадни, що пов’язує нас із минулим – а ні. Читаю Сковороду, і збагнути не можу: як же він напророкував таке (наче учора), але швидко мені спадає на думку: як би швидко не крутилася Земля, з якою періодичністю не винаходили б щось наднове та надфункціональне, є у людській натурі щось стале. Певно, те, що знаходиться десь на рівні нашого ДНК, що змушує нас постійно і усе так само уперто й рішуче ступати на ті самі граблі, воно ж змушує історію рухатися тими ж самими концентричними колами. І першопричину того, що ми так майстерно марнуємо час, остерігаючись того, аби раптом не змарніти від часу раніше, слід шукати в нашому менталітеті. Хоча ліпше було б спершу в собі.

Хоча й застерігав нас класик «загубленого покоління» Еріх Марія Ремарк, що «ми надто багато часу проводимо в кімнатах, надто багато думаємо в чотирьох стінах», ми настільки призвичаїлися до цього, що уже й млосно голосно заявити світові про своє існування, дивно – поплисти проти течії, немислимо – заговорити із незнайомцем. Так можна й незчутися, як самому навішати масу замків на двері своєї печери із непробивними стінами, і погубити від усіх ключі, себто ось так просто лишитися зовсім самотнім.

Відверто кажучи, я схильна думати, що життя надто дивовижне у своєму різнобарв’ї, аби дозволити йому пройти повз нас. Це, звісно, добре, коли в тебе є чотири кути, головне, щоб жоден із них не був глухим. Тож, може, варто хоч колись спробувати залишити зону свого комфорту, врешті пізнати себе, піти на зустріч майбутньому,пірнути з головою в осінь, чи припинити присипляти метеликів у своєму животі? Кожен світанок дає тобі шанс почати усе заново, і погодься, безглуздо було б ним не скористатися.