У четвер 17 грудня 2015 року
викладач математики і основ програмування,
аспірант кафедри теорії та технології програмування
факультету кібернетики
Дмитро Борисович Волковицький
запрошує всіх охочих на відкрите заняття
«Задача Ейлера й Васильєва: числа сполучень, антисиметрія, кінцеві різниці та розкладання дробів на найпростіші».
Заняття відбудеться о 15.30
в 42 аудиторії корпусу механіко-математичного факультету.
Зубрицька Валерія, слухачка ПВ-2015, тренер молодшої групи, КМС та суддя 2-ї категорії з акробатичного рок-н-ролу
«Поки ми стійкі та наполегливі, ми здатні здійснити всі свої бажання. Рухайся більше – проживеш довше», – саме цими висловами я керуюсь в своєму житі.
Крім школи та підготовчого відділення в Київському національному університеті імені Тараса Шевченка, я відвідую заняття з акробатичного рок-н-ролу.
Рок-н-рол – танець американського походження, який здобув широку популярність у середині 50-х років. Сучасний акробатичний рок-н-рол це запаморочлива акробатика в поєднанні з шаленим темпом і надзвичайно складним танцем.
А для мене акробатичний рок-н-ролу одночасно і сучасний динамічний видовищний парний танець з елементами акробатики і спорт. Спорт що вимагає від мене проявляти витривалість, швидку реакцію, хорошу координацію рухів та максимальну сконцентрованість особливо підчас участі у змаганнях. А найголовніша підготовка до Чемпіонату України дає мені стимул до подальшого розвитку та колосальну мотивацію на перемогу та подальшу участь у Чемпіонаті світу.
Незважаючи на щоденні тренування, я намагаюсь встигати все і зробити це якомога краще. Саме спорт в поєднанні з танцем допомагає мені бути у хорошій фізичній формі, а крім того, він виховує мій характер та силу волі. І саме від цього я отримую неймовірне задоволення і усвідомлюю, що наполегливість добре допомагає в досягненні будь-яких цілей.
Крім насолоди та фізичного здоров’я, заняття акробатичним рок-н-ролом та участь у всеукраїнських та міжнародних змаганнях подарували мені багато подорожей за кордон та знайомств з цікавими людьми, з якими я тепер часто спілкуюся. Дуже важливо мати однодумців та тих, хто розділяє твої вподобання, з ким можна ділитися враженнями та радістю власних досягнень. Саме однодумці та колеги розуміють ціну докладених зусиль та праці над собою в досягненні своєї мети та поставлених цілей.
Якщо людина прагне до чогось усім своїм серцем, вона обов’язково зуміє добитися того, чого хоче, навіть якщо це здається неможливим.
https://www.youtube.com/watch?v=EeglpTWzMPM
https://www.youtube.com/watch?v=lZJM5u7XGUA
https://www.youtube.com/watch?v=XXZi_YasV1I
https://www.youtube.com/watch?v=A-O_RoUhxs4
https://www.youtube.com/watch?v=vAaQI2ycdkk
6 декабря состоится День открытых дверей физического факультета
12 декабря состоится День открытых дверей факультета социологии
6 грудня відбудеться День відкритих дверей фізичного факультету
12 грудня відбудеться День відкритих дверей факультету соціології
6 ноября слушатели дневной и вечерней форм обучения посетили Национальную оперу Украины.
Накануне Дня украинской письменности и языка, который отмечается 9 ноября, слушатели подготовительного отделения Университета посетили Национальную оперу Украины, на сцене которой традиционно ставится знаменитая опера двух талантов украинской национальной культуры, двух основателей: создатель современной украинской литературы Ивана Котляревского и основателя украинской классической музыки Николая Лысенко. Опера «Наталка Полтавка» относится к выдающимся произведениям, отмечается художественным совершенством, образностью, богатством вокальной палитры, правдивостью изображения жизни народа.
Сюжет «Наталки Полтавки» Ивана Котляревского привлекает искренним раскрытием жизни простого народа, глубоким проникновением в его духовные ценности, реалистичным отображением народного быта. Произведение, наполненно острой сатирой, привлекает еще и социальной очерченностью.
Работа над лирико-комической оперой «Наталка Полтавка», построенной целиком на обработке украинских народных песен (такой стиль написания впервые использовал М. Лысенко), стала запевом монументального труда композитора над героико-романтической оперой «Тарас Бульба». Богатый опыт, полученный композитором во время написания «Наталки Полтавки», содействовал работе над оперой по мотивам повести Н. Гоголя.
Музыкальный материал оперы тесно связан не только с драматургией пьесы, но и с национальным песенным мелосом, который сделал оперу очень близкой к духовному менталитету народа, показал интерес театров к этому произведению, который не сходит со сцены уже более ста двадцати лет. На клавире оперы композитором обозначена об использовании в лейтмотиве оперы песни знаменитой поэтессы 17 века, Маруси Чурай (Марины Гордеевны Чурай). Николай Витальевич гордился этим сотрудничеством расстоянием почти три столетия. Песня «Веют ветры» завораживает своей мелодикой, естественностью звучания, созерцательным мастерством, которая была присуща одной из лучших исполнительниц партии Натальи, истинно народной певице Оксане Петрусенко.
М. Лысенко не перегружает либретто дополнительными сюжетными линиями, новыми персонажами, а стремится к максимальному раскрытию с помощью музыки сюжета и образов, созданных И. Котляревским.
Главная героиня оперы – полтавская девушка Наталья, обладает лучшими чертами: умом, честностью, скромностью, любовью к труду, благородным искренним характером. Болем разрывается ее сердце за любимым Петром, который находится в далекой стороне и неизвестно когда вернется. Мелодия песни Натальи «Веют ветры» ̶ яркая музыкально-психологическая картина, предельно простая, искренняя и яркая.
Обеспокоенная навязчивым поведением Возного, Наталья указывает на разницу их социального происхождения, пытаясь этим убедить ухажера в невозможности брака. Печальная мелодия песни является прекрасным психологическим контрастом к сентиментальным высказываниям Возного. Но воля матери ̶ закон для Натальи, и она вынуждена согласиться на помолвку с Возным.
Девушка в отчаянии. Наедине с собой, со своими мыслями, она стремится к тому, кто мог бы спасти ее от гибели. Композитор воспроизводит духовное напряжение героини, которая, попав в сложную ситуацию, переживает борьбу между чувством и долгом.
Яркими красками выписаны композитором центральные образы: Наталья, простая и честная девушка, искренняя в своем горе и радости, способная на глубокие чувства и благородные поступки, как и представители сельской бедноты ̶ Петр и Николай.
Усиливают сюжетную линию декорации художника-постановщика, народного художника Украины Михаила Риндзака, художественному стилю которого присущи высокое живописное мастерство, интересные пространственные планирования, тонкое чувство стиля и жанра музыкального произведения. Именно такое оформление сцены напоминает деревню Богдановку на Черниговщине, родину Екатерины Билокур, тот же дом и волшебные мальвы возле него.
Первое действие символически сопровождает декорация Украинского веночка в солнечных лучах, напоминающая «Солнечные тарели» выдающегося народного художника Украины Геннадия Полевого, их янтарный коловорот, как будто круговорот жизни.
Сегодняшняя постановка оперы, осуществленная композитором Мирославом Скориком и режиссером Анатолием Соловьяненко, призвана зовом времени. Динамичный ритм современной жизни и идейно-эстетическая концепция «Наталки Полтавки» образуют своеобразный архетипический тандем связи поколений.
Щоб театр міг впливати на життя,
він повинен бути сильнішим, інтенсивнішим за повсякденне життя.
При стрільбі треба цілитися вище за ціль (Ф. Кафка).
Олена Куренкова (в центрі), слухачка ПВ -2015
Знаєте, це неповторне відчуття, коли у залі вимикають світло, і необарокове оздоблення стелі, вишуканий оксамит сидінь, поринає у багатообіцяючий морок. Твоє серце, саме собі не віддаючи звіту, у заціпенінні очікує чогось величного, надемоційного та вражаючого. І раптом тишу розтинає милозвучне соло полохливої скрипки із самісінької оркестрової ями, до котрої відразу ж приєднуються цілий сонм різнокаліберних інструментів звільнення душі звуку із дерев’яного або мідного тіла. Здається, що і твоя душа на час тривалості усього цього дійства залюбки звільняється від усього земного, того, що ти лишив за порогом оперного театру, і долучається до увертюри. О, нарешті ця дивовижна мить, коли сотні очей пильнують, як підіймається завіса, і на приємно збентежених глядачів зі сцени мчить хвиля натхненної радості, майстерності, спогадів та асоціацій.
Не обов’язково бути театральним фанатиком, що не пропускає жодної прем’єри, прискіпливим глядачем, що обґрунтовує свою критику драматичних творів, оперуючи величезним досвідом, чи великим метром сцени, що вигукує: «Сцена – мій кумир, театр – священний храм для мене!» (І.Карпенко-Карий). Якщо дивитися виставу серцем, можна збагнути достатньо навіть новачкові. Як на мене, це особливо стосується опери, бо даний жанр, звісно, більш специфічний, аніж звичайна драма. Проте погодьтеся, одного разу закохавшись в неї, навряд чи колись розлюбите, бо часом ніщо так правдоподібно не передасть усю закладену митцем суть, аніж вишукане поєднання живої мови, музики і танцю. Справді, годі пошукати більш «живого» жанру, аніж опера. А коли хочете переконатися у цьому «живцем», не полініться викроїти із напруженого робочого графіка кілька годинок для відвідин Національної опери – дозвольте собі закохатися у мистецтво принаймні на один вечір. Або назавжди?
Усю повноту задоволення від такої закоханості мені пощастило одержати прекрасного вечора листопадової п’ятниці, відвідавши не просто оперу, а суто українську, таку рідну, національну, таку близьку і зрозумілу «Наталку Полтавку». Порада викладачів підготовчого відділення, які, власне, були ініціаторами долучення молодого покоління до театру (за що я дуже їм вдячна) мала свій ґрунт: чому б не відновити у пам’яті зміст одного з найулюбленіших програмних творів І.П. Котляревського, і разом з тим не насолодитися шедевром української класичної музики М.Лисенка? Відверто кажучи, я вибагливий глядач, балуваний переглядом не одного десятка музично-драматичних творів, але особливо великі надії я завжди покладаю на оперу. «Наталці» вдалося не те що виправдати їх, а й вразити і надихнути настільки, що я й не очікувала.
З появою на сцені улюблених персонажів, котрих сприймаєш уже як добрих знайомих, на сцені закипає дія. Конфлікт інтересів – невже палка та щира Наталчина любов поступиться материним умовлянням вийти заміж на «письменного» Возного Тетерваковського, аби запобігти нестерпної матеріальної скрути? – уже не сприймаєш відсторонено. Складається враження, що грань між глядацькою аудиторією та сценою розчиняється у невпинній веремії жвавих діалогів, мелодійних народних пісень, колориті українських обрядів. І байдуже, скільки тобі сьогодні років, і чи вдалі у тебе місця в залі – ти неминуче уже почуваєшся власне учасником того, що відбувається. Бо інакше неможливо, бо вічне і нездоланне кохання Петра і Наталки передається і твоєму серцю, щира іронія над Возним змушує посміхнутися і тебе, а перед непереборним бажанням танцювати моментами взагалі важко втриматися.
М.В. Гоголь свого часу переконував, що «театр – це така собі кафедра, із якої можна багато сказати світові», і виявився абсолютно правий. Чому б не зарахувати нашу улюблену Наталку до «вічних» образів української літератури, тим більше, що вона давно уже вийшла із кола суто літературних персонажів, і тепер зі сцени Опери оповідає про те, як воно – бути ідеалом українки – щирої, працьовитої, люблячої доньки та вірної коханої. І це настільки переконливо, що мимоволі хочеться змінити світ хоча б тим, на що ти здатен, зробити його хоч на крихту добрішим, більш чесним, сповненим злагоди і любові до ближнього.
Нечемно з мого боку було б не відзначити високий рівень майстерності постановки – надзвичайний професіоналізм акторів, хору та балету, дивовижні, неймовірно вдало продумані декорації – усе це в сукупності заворожує глядача, змушує прикипати поглядом до сценічної дії від самісінького початку опери до антракту, та від антракту до переможного кінця. Переможного – буквально – бо ні для кого не таємниця, що усі найкрасивіші (а особливо – українські!) історії про кохання мають завершуватися абсолютною перемогою найпрекрасніших людських почуттів над слабкодухістю чи егоїзмом, цілковитим торжеством любові як найціннішого блага, знаного на землі. І це спонукає вірити у дива, у те, що вони завжди траплялися і трапляються досі.
«Наталка Полтавка» – це опера, яку б слухати й слухати, тому зовсім не дивно, що навіть після того, як важка завіса знову опуститься, у залі знов увімкнеться світло і осяє натхненні обличчя глядачів та останні акорди злетять із смичків полохливих скрипок, тобі з голови іще довго не йтимуть яскраві образи опери, десь усередині лунатимуть мотиви прекрасних українських пісень. Бо справжнє мистецтво саме таке – воно залишає у душі сильні, незгладимі враження, спонукає мислити, можливо, навіть наново переоцінювати дещо, і головне – знову й знову повертатися у цей храм мистецтва, аби знову пережити маленьке народження під цими склепіннями.
6 листопада слухачі денної та вечірньої форм навчань відвідали Національну оперу України.
Напередодні Дня української писемності та мови, який відзначається 9 листопада, слухачі підготовчого відділення Університету відвідали Національну оперу України, на сцені якої традиційноставиться славетна опера двох світочів української національної культури, двох основоположників: зачинателя сучасної української літератури Івана Котляревського та засновника української класичної музики Миколи Лисенка. Опера«Наталка Полтавка» належить до визначних творів, відзначається мистецькою довершеністю, образністю, багатством вокальної палітри, правдивістю зображення життя народу.
Сюжет «Наталки Полтавки» Івана Котляревського приваблює щирим розкриттям життя простого народу, глибоким проникненням у його духовні цінності, реалістичним відображенням народного побуту. Твір, сповнений гострої сатири, приваблює ще й соціальною окресленістю.
Робота над лірико-комічною оперою «Наталка Полтавка», збудованою цілком на обробці українських народних пісень (такий стиль написання вперше використав М. Лисенко), стала заспівом до монументальної праці композитора над героїко-романтичною оперою «Тарас Бульба». Багатий досвід, здобутий композитором під час написання «Наталки Полтавки», сприяв у роботі над оперою за мотивами повісті М. Гоголя.
Музичний матеріал опери тісно пов’язаний не тільки з драматургією п’єси, але й з національним пісенним мелосом, який зробив оперу дуже близькою духовному менталітету народу, що засвідчило інтерес театрів до цього твору, який не сходить зі сцени вже понад сто двадцять років. На клавірі опери композитором позначено про використання в лейтмотиві опери пісні славетної поетки 17 століття, Марусі Чурай (Марини Гордіївни Чурай). Микола Віталійович пишався цією співпрацею відстанню у майже три століття. Пісня «Віють вітри» зачаровує своєю мелодикою, природністю звучання, споглядальною майстерністю, яка була притаманна одній із найкращих виконавиць партії Наталки, істинно народній співачці Оксані Петрусенко.
М. Лисенко не перевантажує лібрето додатковими сюжетними лініями, новими персонажами, а прагне до максимального розкриття засобами музики сюжету і образів, створених І. Котляревським.
Головний персонаж опери – полтавська дівчина Наталка, наділена найкращими рисами: розумом, чесністю, скромністю, любов’ю до праці, благородною щирою вдачею.Болем крається її серце за коханим Петром, який перебуває у далекій стороні і невідомо коли повернеться. Мелодія пісні Наталки «Віють вітри» ̶ яскрава музично-психологічна картина, гранично проста, щира й яскрава.
Стурбована домаганнями Возного, Наталка вказує на різницю їхнього соціального походження, намагаючись цим переконати залицяльника у неможливості шлюбу. Сумна мелодія пісні являє прекрасний психологічний контраст до пишномовних сентиментальних висловлювань Возного. Але воля матері ̶ закон для Наталки, і вона змушена згодитись на заручини з Возним.
Дівчина у розпачі. Наодинці з собою, із своїми думками, вона лине до того, хто міг би врятувати її від загибелі. Композитор відтворює духовне напруження героїні, яка, потрапивши у складну ситуацію, переживає боротьбу між почуттям і обов´язком.
Яскравими барвами виписані композитором центральні образи: Наталка, проста й чесна дівчина, щира у своєму горі й радощах, здатна на глибокі почуття й благородні вчинки, як і представники сільської бідноти ̶ Петро та Микола.
Підсилюють сюжетну лінію декорації художника-постановника, народного художника України Михайла Риндзака, художньому стилю якого притаманні висока живописна майстерність, цікаві просторові планування, тонке відчуття стилю і жанру музичного твору. Саме таке оформлення сцени нагадує село Богданівку на Чернігівщині, батьківщину Катерини Білокур, ту саму хату, чарівні мальви біля неї.
Першу дію символічно супроводжує декорація українського віночка у сонячних променях, що нагадують «Сонячні тарелі» видатного народного художника України Геннадія Польового, їх бурштиновий коловорот, ніби коловорот життя.
Сьогоднішня постановка опери, здійснена композитором Мирославом Скориком та режисером Анатолієм Солов´яненком, покликана вимогами часу. Динамічний ритм сучасного життя та ідейно-естетична концепція «Наталки Полтавки» утворюють своєрідний архетипічний тандем зв’язку поколінь.
Я навряд чи буду тим, ким я був.
Бумбокс «Злива»
Куренкова Олена, слухачка ПВ – 2015, абітурієнтка Інституту журналістики
Чотири стіни, і я – мов п’ята; підпираємо наше буденне, безглузде світосприйняття. Календар, причеплений на шпалерах з примітивним орнаментом, настільки жваво гортає сторінки, що я не встигаю навіть підняти на нього погляд. Подумати лише! Мільйони п’ят щодень втрамбовують сірий тротуарний асфальт, сотні очей у метро свердлять книжки та стіни вагону, мільярди фотознімків, що робляться у цю саму мить, запам’ятовують чиїсь усмішки. І все це робиться мовби за звичкою; наче заведений механізм, рухається життя своєю колією без жодного нашого втручання. І чотири стіни не так вже й сильно гнітять мене, і я здатна жити, не дивлячись на календар, і навіть їздити в метро, уникаючи чиїхось поглядів, бо так значно легше, бо так звичніше. Але боюсь, що коли на суд моєї совісті умисне чи випадково потрапить Сковорода, спитавшись, чи не чула я про те, що «з усіх утрат втрата часу найтяжча», я зволікатиму з відповіддю; адже несвідомо змарнований відрізочок часу, що його іменують життям, я змарнувала сама.
Душі будь-яких представників людства, незалежно від статі, віку, смаків чи характерів, безсумнівно, – перелітні птахи. Справді, їм життєво необхідна можливість розгорнути крила на повну та ковтнути радість польоту, впиватися мелодійністю світанків, що несуть надію на майбуття, співати увечері, наповнюючи серце блаженним спокоєм, і дихати на повні груди свободою. А вона, як стверджує прекрасна письменниця сучасності Ірен Роздобудько, «не може бути дозованою». Бездумне обивательське життя – це нестерпні страждання для наших внутрішніх пташок. Це ніби морити їх голодом та тримати на важенному ланцюгу їхні тендітні шийки. Я не можу навіть назвати це золотою кліткою, бо, очевидно, усе дещо гірше.
«Ні про що не турбуватись, ні за чим не турбуватись – значить, не жити, а бути мертвим, адже турбота – рух душі, а життя – се рух», – у мене з голови не йде мудрість філософа. Уже ніби й хочеться виправдатися тим, що на календарі (на тому самому, на який ми майже не здіймаємо очі) ХХІ століття і перерізати нитку Аріадни, що пов’язує нас із минулим – а ні. Читаю Сковороду, і збагнути не можу: як же він напророкував таке (наче учора), але швидко мені спадає на думку: як би швидко не крутилася Земля, з якою періодичністю не винаходили б щось наднове та надфункціональне, є у людській натурі щось стале. Певно, те, що знаходиться десь на рівні нашого ДНК, що змушує нас постійно і усе так само уперто й рішуче ступати на ті самі граблі, воно ж змушує історію рухатися тими ж самими концентричними колами. І першопричину того, що ми так майстерно марнуємо час, остерігаючись того, аби раптом не змарніти від часу раніше, слід шукати в нашому менталітеті. Хоча ліпше було б спершу в собі.
Хоча й застерігав нас класик «загубленого покоління» Еріх Марія Ремарк, що «ми надто багато часу проводимо в кімнатах, надто багато думаємо в чотирьох стінах», ми настільки призвичаїлися до цього, що уже й млосно голосно заявити світові про своє існування, дивно – поплисти проти течії, немислимо – заговорити із незнайомцем. Так можна й незчутися, як самому навішати масу замків на двері своєї печери із непробивними стінами, і погубити від усіх ключі, себто ось так просто лишитися зовсім самотнім.
Відверто кажучи, я схильна думати, що життя надто дивовижне у своєму різнобарв’ї, аби дозволити йому пройти повз нас. Це, звісно, добре, коли в тебе є чотири кути, головне, щоб жоден із них не був глухим. Тож, може, варто хоч колись спробувати залишити зону свого комфорту, врешті пізнати себе, піти на зустріч майбутньому,пірнути з головою в осінь, чи припинити присипляти метеликів у своєму животі? Кожен світанок дає тобі шанс почати усе заново, і погодься, безглуздо було б ним не скористатися.
Христина Удод, слухачка ПВ – 2015
Похід в театр завжди залишає певні враження й емоції в душі кожної людини, я не виняток. Кожного разу я з головою поринаю у світ , який переді мною презентують актори, а атмосферу створює пречудовий оркестр, мелодії якого зачаровують з перших акордів. Оминати таке мистецтво, не відвідувати театрів, як на мене, дуже нерозумно. Людям подобається спілкуватися з розвиненими й обізнаними у своїй справі людьми, без сумніву, вони визивають захоплення та зацікавлення, у мене так точно! Розумітися на мистецтві якраз і допомагає театр.
Мені пощастило відвідати оперу Миколи Лисенка «Наталка Полтавка» за однойменним твором Івана Петровича Котляревського. Перша вистава за цим твором відбулась у 1819 році в Полтаві, і, як не дивно, вона досі є актуальною , цікавою і дуже життєвою.
По-перше, хочу поділитися своїми враженнями від атмосфери в цілому. Глядачів було дуже-дуже багато, переважали за чисельністю мої однолітки. Також сиділи й глядачі більш старшого віку. На їхніх обличчях легко було прочитати радість від того, що вони проводять свій вечір у театрі, у компанії близьких людей. Приємно здивувало те, що на перших рядах сиділи іноземці. Можу сказати, що українська культура процвітає і стає більш відомою світові. Людям до вподоби вивчати наш колорит і культуру, не можу заперечувати, що вона справді є неповторною. Щодо оркестру, то мені бракує слів. Музика завжди додає саме того, чого не вистачає, завдяки їй особисто я можу в повному обсязі пережити ту чи іншу ситуацію. Диригент, на моє здивування, був молодий, але він неперевершено справився зі своїм завданням. Можу сміливо сказати, що без музики й пісень, ця вистава не була би такою популярною.
По-друге, щодо вистави: вона мені дуже сподобалась. Сама по собі ідея твору буде актуальною завжди, оскільки там порушуються такі питання, які завжди будуть у нашому житті, наприклад: кохання, відданість, відчуття власної гідності і, звичайно, тема сім’ї. Щодо акторів – вони неперевершені. Найбільш мою увагу привернули Виборний і Возний. Загалом, режисер дотримався не тільки сюжету твору, але й опису героїв (одяг був саме таким, яким його й задумував І. Котляревський).
Отже, логіка моїх міркувань і висловлень приводить до висновку, що обов’язково треба відвідувати театр! Чим більше ви будете це робити, тим більше він вам буде подобатися. Згодом ви будете більш розвиненими, і вам буде до снаги підтримати будь яку розмову, а це не може не приносити приємних емоцій.
29 октября 2015 года слушатели вечерней и субботней форм обучения в сопровождении своих преподавателей посетили Главный учебный корпус, в частности прослушали экскурсию Л.Б.Кругловой в Музее истории Университета.
Встреча на школьных каникулах вне аудиторного времени была спланирована для того, чтобы наших абитуриентов ближе познакомить с историей Университета, его традициями и современной жизнью, помочь им ещё раз убедиться в правильности своего выбора, привлечь к университетской семье студентов, преподавателей, учёных.
После просмотра экспозиции музея, слушатели прошлись по коридорам 2-го и 3-го этажей, где расположены юридический, философский и исторический факультеты, затем во внутреннем дворике осмотрели заложенную в прошлом году Аллею выдающихся украинцев, чьи жизни связаны с Университетом, познакомились со студентами-юристами, которые загребали опавшие листья, а в завершение посетили студенческую столовую.
Фото: Лилия Мицык
