Наші слухачі

Мій візит до Києва. Моє покликання.

Котлярова

Мене звуть Евеліна Котлярова. Я народилась і живу у місті Слов’янську, що на Донеччині. Я учениця 11-го класу. Мені 16 років. Навчаюсь на відмінно. Дуже люблю українську мову, літературу та історію. Захоплююсь вивченням англійської та не упускаю можливості спілкуватися з іноземцями, коли є така нагода. Мрію стати журналістом, адже вважаю, що ця професія ідеально відповідає моєму характеру та здібностям. Бажання опанувати цю професію виникло у мене ще в 6-му класі. А от остаточно визначити свій майбутній шлях мені допомогли військові дії АТО у моєму рідному Слов’янську. Справа в тому, що саме в цей період я на власному досвіді переконалась, наскільки негативно неправдива інформація, перекручений факт можуть вплинути на життя та психічний стан людини. Саме після цього я вирішила, ставши справедливим і чесним українським журналістом, що зможу щось змінити в цьому світі.
Відтоді я почала шукати можливість розвинути свої вміння писати статті. Довго шукала й таки знайшла. Допомогти мені в цьому погодились місцеві періодичні видання.
Цього року редактор місцевої газети взяла мене на стажування. І тоді я мала змогу поринути у вир життя мого рідного міста. Адже це надзвичайно захопливо не тільки постійно бути в курсі всіх подій, а й проживати, відчувати, що ти висвітлюєш у матеріалі. Дуже приємно розуміти те, що читач бачить подію твоїми очима.
Пірнувши у великий казан суспільного життя ти маєш змогу побачити місто зсередини. Разом із тим ти відкриваєш для себе всі його успіхи й проблеми. Це напрочуд цікаво. Протягом свого стажування я була позаштатним працівником видань «Діловий Слов’янськ» та «ТВ плюс». Сама здобувала та опрацьовувала інформацію. Кожна стаття потребувала глибокого розуміння того, про що пишеш. Тож мені довелося переспілкуватися з величезною кількістю людей. Під час такого спілкування я помітила проблему, котра оповиває життя не тільки конкретно мого міста, а й майже усієї країни. Це питання володіння українцями рідною мовою.
Особисто мене, перш за все, як патріота не влаштовує відсоток україномовного населення мого регіону. Звичайно, це не можна сказати виключно про всіх жителів цієї території. Спостерігаючи поведінку деяких людей, можна зробити прикрий висновок, що вони абсолютно не виявляють жодної цікавості до рідного слова. Зрозуміло, що про рівень володіння мовою годі й говорити. Це й не дивно, адже звідкіля ж узятися цій мовленнєвій майстерності, коли всюди, куди не глянь, панує суржик (від навчальних закладів до заводів). Але особисто мене ця ситуація ніколи не спиняла. Я з величезною цікавістю вивчаю рідну мову і прагну завжди говорити правильно. І хочу сказати, нещодавно помітила таку тенденцію: люди, до котрих я звертаюся чистою українською мовою, намагаються відповісти мені так само гарно. Можна зробити досить логічний висновок, що мовленнєву ситуацію в країні цілком можна покращити. Просто для цього потрібні ті, хто подав би іншим гідний приклад. Але ж, здавалося б, де взяти таких людей? Складне питання, але відповідь на нього, як не дивно, лежить на поверхні. Це наше підростаюче покоління, наша молодь, сотні підлітків, таких самих, як і я.
Саме тому, я завжди намагалась знаходити такі місця, що стали б гарним мовним середовищем для покращення моєї мовленнєвої практики та розвитку моїх творчих здібностей . Звичайно, мені здалося, що навчання Київському національному університеті імені Шевченка ідеально підійшов би для втілення в життя такої ідеї.
Я знала що, Київський національний університет імені Шевченка є зразком вищого навчального закладу. До того ж неодноразово чула від студентів, яким пощастило до нього вступити, що це правда. Тому вирішила якнайшвидше з’їздити до столиці і на власні очі в цьому переконатися.
Чесно кажучи, я була вражена. Це й справді, той науковий та культурний осередок, що функціонує вже не одне століття. Це величезне скупчення найталановитіших та найнаполегливіших людей з усієї країни. Університет вражає невгамовним потоком цілеспрямованих студентів, невпинним рухом уперед та атмосферою швидкої самореалізації. Приємним було також і те, що мене там дуже привітно зустріли викладачі. Відверто кажучи, це надало мене оптимізму та віри у власні сили. Ще однією гарною новиною для мене стало те, що в університеті працює підготовче відділення, де готують до творчого конкурсу та складання ЗНО. Тож негайно, без роздумів, я на них записалась. Я з нетерпінням чекаю на зимовий лекторій та сумлінно до нього готуюся, адже думка, про те, що мене навчатимуть кращі викладачі України надихає.

 

 

 

Валерія Зубрицька на п’єдесталі чемпіонату України з акробатичного рок-н-ролу та бугі-вугі

WP_20151128_007_(2)

Зубрицька Валерія, слухачка ПВ-2015, тренер молодшої групи, КМС та суддя 2-ї категорії з акробатичного рок-н-ролу

«Поки ми стійкі та наполегливі, ми здатні здійснити всі свої бажання. Рухайся більше – проживеш довше», – саме цими висловами я керуюсь в своєму житі.

Крім школи та підготовчого відділення в Київському національному університеті імені Тараса Шевченка, я відвідую заняття з акробатичного рок-н-ролу.

Рок-н-рол – танець американського походження, який здобув широку популярність у середині 50-х років. Сучасний акробатичний рок-н-рол це запаморочлива акробатика в поєднанні з шаленим темпом і надзвичайно складним танцем.

А для мене акробатичний рок-н-ролу одночасно і сучасний динамічний видовищний парний танець з елементами акробатики і спорт. Спорт що вимагає від мене проявляти витривалість, швидку реакцію, хорошу координацію рухів та максимальну сконцентрованість особливо підчас участі у змаганнях. А найголовніша підготовка до Чемпіонату України дає мені стимул до подальшого розвитку та колосальну мотивацію на перемогу та подальшу участь у Чемпіонаті світу.

Незважаючи  на щоденні тренування, я намагаюсь встигати все і зробити це якомога краще. Саме спорт в поєднанні з танцем допомагає мені бути у хорошій фізичній формі, а крім того, він виховує мій характер та силу волі. І саме від цього я отримую неймовірне задоволення і усвідомлюю, що наполегливість добре допомагає в досягненні будь-яких цілей.

Крім насолоди та фізичного здоров’я, заняття акробатичним рок-н-ролом та участь у всеукраїнських та міжнародних змаганнях подарували мені багато подорожей за кордон та знайомств з цікавими людьми, з якими я тепер часто спілкуюся. Дуже важливо мати однодумців та тих, хто розділяє твої вподобання, з ким можна ділитися враженнями та радістю власних досягнень. Саме однодумці та колеги розуміють ціну докладених зусиль та праці над собою в досягненні своєї мети та поставлених цілей.

Якщо людина прагне до чогось усім своїм серцем, вона обов’язково зуміє добитися того, чого хоче, навіть якщо це здається неможливим.

https://www.youtube.com/watch?v=EeglpTWzMPM
https://www.youtube.com/watch?v=lZJM5u7XGUA
https://www.youtube.com/watch?v=XXZi_YasV1I
https://www.youtube.com/watch?v=A-O_RoUhxs4
https://www.youtube.com/watch?v=vAaQI2ycdkk

saved-image-6F6FA93E1AADB5F8CD5C20BEC2396A5D VK_Saved_Photo__635851084414059530

 

 

 

 

Олена Куренкова ділиться своїми почуттями від театру

Щоб театр міг впливати на життя,
він повинен бути сильнішим, інтенсивнішим за повсякденне життя.
При стрільбі треба цілитися вище за ціль (Ф. Кафка).

pynSp7en5mc

Олена Куренкова (в центрі), слухачка ПВ -2015

Знаєте, це неповторне відчуття, коли у залі вимикають світло, і необарокове оздоблення стелі, вишуканий оксамит сидінь, поринає у багатообіцяючий морок. Твоє серце, саме собі не віддаючи звіту, у заціпенінні очікує чогось величного, надемоційного та вражаючого. І раптом тишу розтинає милозвучне соло полохливої скрипки із самісінької оркестрової ями, до котрої відразу ж приєднуються цілий сонм різнокаліберних інструментів звільнення душі звуку із дерев’яного або мідного тіла. Здається, що і твоя душа на час тривалості усього цього дійства залюбки звільняється від усього земного, того, що ти лишив за порогом оперного театру, і долучається до увертюри. О, нарешті ця дивовижна мить, коли сотні очей пильнують, як підіймається завіса, і на приємно збентежених глядачів зі сцени мчить хвиля натхненної радості, майстерності, спогадів та асоціацій.

Не обов’язково бути театральним фанатиком, що не пропускає жодної прем’єри, прискіпливим глядачем, що обґрунтовує свою критику драматичних творів, оперуючи  величезним досвідом, чи великим метром сцени, що вигукує: «Сцена – мій кумир, театр – священний храм для мене!» (І.Карпенко-Карий). Якщо дивитися виставу серцем, можна збагнути достатньо навіть новачкові. Як на мене, це особливо стосується опери, бо даний жанр, звісно, більш специфічний, аніж звичайна драма. Проте погодьтеся, одного разу закохавшись в неї, навряд чи колись розлюбите, бо часом ніщо так правдоподібно не передасть усю закладену митцем суть, аніж вишукане поєднання живої мови, музики і танцю. Справді, годі пошукати більш «живого» жанру, аніж опера. А коли хочете переконатися у цьому «живцем», не полініться викроїти із напруженого робочого графіка кілька годинок для відвідин Національної опери – дозвольте собі закохатися у мистецтво принаймні на один вечір. Або назавжди?

Усю повноту задоволення від такої закоханості мені пощастило одержати прекрасного вечора листопадової п’ятниці, відвідавши не просто оперу, а суто українську, таку рідну, національну, таку близьку і зрозумілу «Наталку Полтавку». Порада викладачів підготовчого відділення, які, власне, були ініціаторами долучення молодого покоління до театру (за що я дуже їм вдячна) мала свій ґрунт: чому б не відновити у пам’яті зміст одного з найулюбленіших програмних творів І.П. Котляревського, і разом з тим не насолодитися шедевром української класичної музики М.Лисенка? Відверто кажучи, я вибагливий глядач, балуваний переглядом не одного десятка музично-драматичних творів, але особливо великі надії я завжди покладаю на оперу. «Наталці» вдалося не те що виправдати їх, а й вразити і надихнути настільки, що я й не очікувала.

З появою на сцені улюблених персонажів, котрих сприймаєш уже як добрих знайомих, на сцені закипає дія. Конфлікт інтересів – невже палка та щира Наталчина любов поступиться материним умовлянням вийти заміж на «письменного» Возного Тетерваковського, аби запобігти нестерпної матеріальної скрути? – уже не сприймаєш відсторонено. Складається враження, що грань між глядацькою аудиторією та сценою розчиняється у невпинній веремії жвавих діалогів, мелодійних народних пісень, колориті українських обрядів. І байдуже, скільки тобі сьогодні років, і чи вдалі у тебе місця в залі – ти неминуче уже почуваєшся власне учасником того, що відбувається. Бо інакше неможливо, бо вічне і нездоланне кохання Петра і Наталки передається і твоєму серцю, щира іронія над Возним змушує посміхнутися і тебе, а перед непереборним бажанням танцювати моментами взагалі важко втриматися.

М.В. Гоголь свого часу переконував, що «театр – це така собі кафедра, із якої можна багато сказати світові», і виявився абсолютно правий. Чому б не зарахувати нашу улюблену Наталку до «вічних» образів української літератури, тим більше, що вона давно уже вийшла із кола суто літературних персонажів, і тепер зі сцени Опери оповідає про те, як воно – бути ідеалом українки – щирої, працьовитої, люблячої доньки та вірної коханої. І це настільки переконливо, що мимоволі хочеться змінити світ хоча б тим, на що ти здатен, зробити його хоч на крихту добрішим, більш чесним, сповненим злагоди і любові до ближнього.

Нечемно з мого боку було б не відзначити високий рівень майстерності постановки – надзвичайний професіоналізм акторів, хору та балету, дивовижні, неймовірно вдало продумані декорації – усе це в сукупності заворожує глядача, змушує прикипати поглядом до сценічної дії від самісінького початку опери до антракту, та від антракту до переможного кінця. Переможного – буквально – бо ні для кого не таємниця, що усі найкрасивіші (а особливо – українські!) історії про кохання мають завершуватися абсолютною перемогою найпрекрасніших людських почуттів над слабкодухістю чи егоїзмом, цілковитим торжеством любові як найціннішого блага, знаного на землі. І це спонукає вірити у дива, у те, що вони завжди траплялися і трапляються досі.

«Наталка Полтавка» – це опера, яку б слухати й слухати, тому зовсім не дивно, що навіть після того, як важка завіса знову опуститься, у залі знов увімкнеться світло і осяє натхненні обличчя глядачів та останні акорди злетять із смичків полохливих скрипок, тобі з голови іще довго не йтимуть яскраві образи опери, десь усередині лунатимуть мотиви прекрасних українських пісень. Бо справжнє мистецтво саме таке – воно залишає у душі сильні, незгладимі враження, спонукає мислити, можливо, навіть наново переоцінювати дещо, і головне – знову й знову повертатися у цей храм мистецтва, аби знову пережити маленьке народження під цими склепіннями.

 

 

 

 

Уп’ятьох

Я навряд чи буду тим, ким я був.
Бумбокс «Злива»

DSCN5705 (1)

Куренкова Олена, слухачка ПВ – 2015, абітурієнтка Інституту журналістики

Чотири стіни, і я – мов п’ята; підпираємо наше буденне, безглузде світосприйняття. Календар, причеплений на шпалерах з примітивним орнаментом, настільки жваво гортає сторінки, що я не встигаю навіть підняти на нього погляд. Подумати лише! Мільйони п’ят щодень втрамбовують сірий тротуарний асфальт, сотні очей у метро свердлять книжки та стіни вагону, мільярди фотознімків, що робляться у цю саму мить, запам’ятовують чиїсь усмішки. І все це робиться мовби за звичкою; наче заведений механізм, рухається життя своєю колією без жодного нашого втручання. І чотири стіни не так вже й сильно гнітять мене, і я здатна жити, не дивлячись на календар, і навіть їздити в метро, уникаючи чиїхось поглядів, бо так значно легше, бо так звичніше. Але боюсь, що коли на суд моєї совісті умисне чи випадково потрапить Сковорода, спитавшись, чи не чула я про те, що «з усіх утрат втрата часу найтяжча», я зволікатиму з відповіддю; адже несвідомо змарнований відрізочок часу, що його іменують життям, я змарнувала сама.

Душі будь-яких представників людства, незалежно від статі, віку, смаків чи характерів, безсумнівно, – перелітні птахи. Справді, їм життєво необхідна можливість розгорнути крила на повну та ковтнути радість польоту, впиватися мелодійністю світанків, що несуть надію на майбуття, співати увечері, наповнюючи серце блаженним спокоєм, і дихати на повні груди свободою. А вона, як стверджує прекрасна письменниця сучасності Ірен Роздобудько, «не може бути дозованою». Бездумне обивательське життя – це нестерпні страждання для наших внутрішніх пташок. Це ніби морити їх голодом та тримати на важенному ланцюгу їхні тендітні шийки. Я не можу навіть назвати це золотою кліткою, бо, очевидно, усе дещо гірше.

«Ні про що не турбуватись, ні за чим не турбуватись – значить, не жити, а бути мертвим, адже турбота – рух душі, а життя – се рух», – у мене з голови не йде мудрість філософа. Уже ніби й хочеться виправдатися тим, що на календарі (на тому самому, на який ми майже не здіймаємо очі) ХХІ століття і перерізати нитку Аріадни, що пов’язує нас із минулим – а ні. Читаю Сковороду, і збагнути не можу: як же він напророкував таке (наче учора), але швидко мені спадає на думку: як би швидко не крутилася Земля, з якою періодичністю не винаходили б щось наднове та надфункціональне, є у людській натурі щось стале. Певно, те, що знаходиться десь на рівні нашого ДНК, що змушує нас постійно і усе так само уперто й рішуче ступати на ті самі граблі, воно ж змушує історію рухатися тими ж самими концентричними колами. І першопричину того, що ми так майстерно марнуємо час, остерігаючись того, аби раптом не змарніти від часу раніше, слід шукати в нашому менталітеті. Хоча ліпше було б спершу в собі.

Хоча й застерігав нас класик «загубленого покоління» Еріх Марія Ремарк, що «ми надто багато часу проводимо в кімнатах, надто багато думаємо в чотирьох стінах», ми настільки призвичаїлися до цього, що уже й млосно голосно заявити світові про своє існування, дивно – поплисти проти течії, немислимо – заговорити із незнайомцем. Так можна й незчутися, як самому навішати масу замків на двері своєї печери із непробивними стінами, і погубити від усіх ключі, себто ось так просто лишитися зовсім самотнім.

Відверто кажучи, я схильна думати, що життя надто дивовижне у своєму різнобарв’ї, аби дозволити йому пройти повз нас. Це, звісно, добре, коли в тебе є чотири кути, головне, щоб жоден із них не був глухим. Тож, може, варто хоч колись спробувати залишити зону свого комфорту, врешті пізнати себе, піти на зустріч майбутньому,пірнути з головою в осінь, чи припинити присипляти метеликів у своєму животі? Кожен світанок дає тобі шанс почати усе заново, і погодься, безглуздо було б ним не скористатися.

 

 

 

“Мені пощастило відвідати оперу Миколи Лисенка «Наталка Полтавка»

image-20-10-15-03-59 (1)

Христина Удод, слухачка ПВ – 2015

Похід в театр завжди залишає певні враження й емоції в душі кожної людини, я не виняток. Кожного разу я з головою поринаю у світ , який переді мною презентують актори, а атмосферу створює пречудовий оркестр, мелодії якого зачаровують з перших акордів. Оминати таке мистецтво, не відвідувати театрів, як на мене, дуже нерозумно. Людям подобається спілкуватися з розвиненими й обізнаними у своїй справі людьми, без сумніву, вони визивають захоплення та зацікавлення, у мене так точно! Розумітися на мистецтві якраз і допомагає театр.

Мені пощастило відвідати оперу Миколи Лисенка «Наталка Полтавка» за однойменним твором Івана Петровича Котляревського. Перша вистава за цим твором відбулась у 1819 році в Полтаві, і, як не дивно, вона досі є актуальною , цікавою і дуже життєвою.

По-перше, хочу поділитися своїми враженнями від атмосфери в цілому. Глядачів було дуже-дуже багато, переважали за чисельністю мої однолітки. Також сиділи й глядачі більш старшого віку. На їхніх обличчях легко було прочитати радість від того, що вони проводять свій вечір у театрі, у компанії близьких людей. Приємно здивувало те, що на перших рядах сиділи іноземці. Можу сказати, що українська культура процвітає і стає більш відомою світові. Людям до вподоби вивчати наш колорит і культуру, не можу заперечувати, що вона справді є неповторною. Щодо оркестру, то мені бракує слів. Музика завжди додає саме того, чого не вистачає, завдяки їй особисто я можу в повному обсязі пережити ту чи іншу ситуацію. Диригент, на моє здивування, був молодий, але він неперевершено справився зі своїм завданням. Можу сміливо сказати, що без музики й пісень, ця вистава не була би такою популярною.

По-друге, щодо вистави: вона мені дуже сподобалась. Сама по собі ідея твору буде актуальною завжди, оскільки там порушуються такі питання, які завжди будуть у нашому житті, наприклад: кохання, відданість, відчуття власної гідності і, звичайно, тема сім’ї. Щодо акторів – вони неперевершені. Найбільш мою увагу привернули Виборний і Возний. Загалом, режисер дотримався не тільки сюжету твору, але й опису героїв (одяг був саме таким, яким його й задумував І. Котляревський).

Отже, логіка моїх міркувань і висловлень приводить до висновку, що обов’язково треба відвідувати театр! Чим більше ви будете це робити, тим більше він вам буде подобатися. Згодом ви будете більш розвиненими, і вам буде до снаги підтримати будь яку розмову, а це не може не приносити приємних емоцій.

 

 

 

Добре, коли у житті не бракує поезії

Куренкова

Куренкова Олена, слухачка ПВ – 2015

Я ніколи не буваю на самоті. Слово… Ліричне, ніжне, таке миле серцю, таке українське – воно (я відчуваю!) по п’ятах прямує за мною; воно, немов – маленьке божество, що сидить на моєму плечі та безперестанку шепоче мені, що ладне відкрити свою таємницю, тільки-но я візьмуся за перо. Воно – досконалість, незнана досі навіть вишуканістю ліній на полотні чи у мармурі. Бо у нього є Душа, є власна історія, є свій характер, котрий часто ми відчуваємо лише інтуїтивно. Або не відчуваємо взагалі: тоді й трапляється так, що недбало кинутим словом уражаємо влучніше, аніж стрілою.

О це неперевершене відчуття, коли усвідомлюєш, що здатен приручити слово, приборкати його крутий норов і змусити – та ні, скоріше, заохотити – служити Поезії. Під невмілим пером початківця воно пручається та ухиляється, та із часом та навичками поступово набуває форми, бринить, мов ніжнотонна струна людської думки, втілена у чомусь прекрасному, піднесеному, на диво зрозумілому і близькому.

Коли осінні литаври починають гриміти у скронях, або холодний дощ вимиває із пам’яті залишки літньої ностальгії, усе, що рятує мене у таку мить, зводиться до ковзання втомленого погляду по рядках та скрипіння ручки по білокрилому папері.

Вірші улюблених Лесі Українки, Франка або Плужника, натхненні поезії Ахматової та Єсеніна, неперевершені сонети Шекспіра – ось до чого тяжіє моя душа, ось що життєво необхідне їй, немов ковток свіжого повітря. Ось те, що надихає мене, що змушує мене мислити, творити, діяти. Ніколи не вірила, що поетами народжуються. Народжуються лише із бажанням писати. А коли є бажання та натхнення, будь-яку іскру можна роздмухати, аби вона горіла щонайяскравіше.

Я певна, що для будь-якого поета немає нічого важливішого, аніж усвідомлення того, що полум’я твоєї душі, котра сповнена любові до життя, слова та творчості, осяває та зігріває серце читача. Коли людина, читаючи вірш, здатна віднайти у ньому принаймні натяк на те, що хтось – той, хто знаходиться по іншу сторону друкованої сторінки – розуміє її, біль здається їй не таким болісним, життя не таким складним, а її власні почуття – це зовсім не крик у безодню.

Щастя у взаємності: «Коли хочу, щоб мене любили, я сам перший люблю» (Г.Сковорода).

Я рада дарувати читачеві тепло у слові, бо знаю, що воно повернеться до мене думкою. І що в світі може зрівнятися із цим?

 

Коли несила мовчати про те, що болить,
Ліпше птахом здійнятися в рідне небо.
Розітнувши крилом милу серцю блакить,
Відчайдушно летіти б на глас кулемета.

Туди, де вогнями пече горизонт,
І розбрат підступно повзе змією.
Де схід сонця незмінно зчервонює кров,
А брат братову землю зове своєю.

Пальці сталеві болю і смерті
Спересердя хапають за білі крила.
Українські душі занадто вперті:
Із нами правда, із нами сила.

Хоч і хотів би загибель відстрочить
І прозорий морок холодних жил…
В страху, певно, надто великі очі,
Аби запал нації їх не засліпив.

До солоної, милої серцю землі
Грудьми простріленими б припасти.
Ти ж, рідна, дісталась по праву мені,
І чому тебе хочуть у мене вкрасти?

Ще б встигнуть молитву зірвати з вуст
І в серці засіять хитку надію,
Схоронить у глибинах слабке «скорюсь»,
Запаливши віру в єдину мрію.

Коли несила мовчати про те, що болить,
Випусти птаха у рідне небо.
Поки нових весен грім не гримить,
Невже боронить рідну землю не треба?

 

  

Поїзди, у яких ти за звичкою завше не спиш,
Розсікають розбурханим гуркотом втомлену північ.
Хто дав імена безтілесним прозоростям тиш,
Що вони їх викрикують? Та не кажи, що їм віриш.

Де, любий, ти нині без мене слухаєш дощ,
І що за міста із тобою крокують у ногу?
Звісно, не можна чіплятись за землю, як хвощ,
Та не тікай білоперим увись – бо мені туди довго.

Я б тлумачила азбуку Морзе вагонних коліс,
Коли б це посприяло тому, аби ми стали ближче.
Тільки мені вже навряд чи відкриється зміст,
А, до речі, тобі таємниця оця навіть личить.

Ціна поділки часу не менша ніж вартість життя.
Отак лінія долі сплелась з павутинням рейок;
Так причетна до пошуку твого зробилась і я.
Хоч за вітром знаходжу я напрям – не меншає версій.

Де ти, друже, сьогодні зоставиш свій запах чи слід,
Безхребетному вітру себе оддаси на покору?
Чомусь вірю, що віра моя знищить відстаней лід,
Коли ні – хто я проти суворого цього простору?

Невідомість так любить зненацька хапать – не втечеш,
Ну то, може, й мене забере – головне, щоб до тебе.
А тоді вже із вікон вагонних зі мною ти стеж,
Як тане розлука, мов попіл північного неба.

 

 

На заняттях з української мови й літератури аналізуємо вірші: структуру, віршовий розмір, риму, римування, визначаємо мотив, ідею, пробуємо писати самі

mmKWkBZzOJcТарасюк Марія, слухачка підготовчого відділення, абітурієнтка Інституту журналістики

Народилася 6 березня, в день, коли несподівано випав сніг, у недалекому 1998 році в місті Українка, що на Київщині.
Навчаюся на третьому курсі Коледжу Київського національного університету технологій і дизайну. За освітою – майбутній бухгалтер, програміст… Хто знає, можливо, архітектор чи визнана Україною поетеса?
Нині слухачка підготовчого відділення Київського національного університету імені Тараса Шевченка, оскільки готуюся до вступу в цей навчальний заклад.
Писати почала наприкінці 9-го класу, чи то враження від казки-повісті «Крихітка Цахес, на прізвисько Цинобер» Гофмана, чи то від невзаємного кохання. Перша поезія має назву «Удавання приховане та видиме».
Улюблені українські поети – Павло Тичина, Ліна Костенко, Максим Рильський, Володимир Сосюра, Василь Симоненко, Тарас Шевченко та багато інших. Близькими за духом серед поетів-росіян стали: Олександр Блок, Сергій Єсенін, Анна Ахматова, Марина Цвєтаєва та Володимир Маяковський.

Удавання приховане та видиме

Я не знаю, хто він.
Я не знаю, хто я.
Я не знаю, хто ми.
Нічого.

Ми можемо побачить,
Ми можемо відчути,
Подих, бажання набути –
Мрія про світ без кінця

Маючи світло, я бачу життя,
Маючи думку, я зряча немарно,
Все, що колись було гарним,
Тепер сіре, темне, похмурне.

Безглуздо страждати
Через невідомих, чорних людей,
В вічі поглянеш – поринеш в пітьму,
Поглибишся – й віки не знайдеш покою.

Люди не бачать злого в собі,
Знають; лиш треба, будь-де й коли
Не бачачи правди, роблять гріхи –
Це все не йде їм у знаки.

Найважливіше в їхнім житті,
Старання для себе,
Своєї душі, але що з нею буде,
Коли вона буде десь там, в висоті?

Все ж таки добрії люди
Потрібні у світі.
Їх дуже мало, мало як квітів
Квітів узимку – їх зовсім нема.

Тож без утинку скажу, де пітьма.
І хочу людей, як всі є:
Маски знімайте, бо буде біда,
Ніхто не знатиме звідки прийшла…

Фрагмент

Твоя усмішка чарівна,
Твій погляд проникливий
До збільшення зірниць…

Палає серце молоде
При погляді, таємно
Бурлять думки,
В уяві змахи крил.

А на яву,
Таємна пристрасть
На віки.
Смарагд не є

Ціннішим погляду твого.
Адже ти – моя цінність
Моя хвороба,
Злість та щастя.

При надчутливім
Дотику долонь –
Вражається все тіло.

Неможливо зробити й руху
Вверх чи вниз,
На Північ на Захід.

В думках – абстракція,
Перебіг ліній по осі.

І знову гра.
Гра у житті.
Незвичні почуття.

І знову постать
Преді мною,
Твоя, манлива
Та легка.

Немовби глибше заглядаю
У серце поглядом своїм.
А ти, присоромливий,
Не знаєш що й казати.
Адже різниця є
І не мала.

Ти мовби знаєш,
Що робити:
Чутливо обійма
У тім’я лагідно цілуєш.

Посеред тисяч люду.
Давно вже не помітних.
Немовби ми єдині
У цiй живiй країнi.

Той день,
Той шлях
Вже ви обраний нами давно
Не полишає думки

Про первинне джерело:
Ті погляди ніколи не забуду
Поривання душі передбачені
Оповитим, спостережливим людом.

 

Андрій Тофан

Цей автор в силу обставин не є слухачем підготовчого відділення, втім, був присутнім на відкритих уроках, що передували навчальному процесу (Див.: http://pv.univ.kiev.ua/?p=7514) 

Україні

Тримайся, матусю, тримайсь, Україно,
Зітри із обличчя скривавлений піт!
Уже не поставить тебе на коліна
Підступно жорстокий північний сусід!

Пробач нам, рідненька, пробач, Батьківщино,
Що в руки бандитів тебе віддали,
За те, що покрали гранітні цеглини,
І міцним муром для тебе були.

Я вірю у краще – почуй мене, мила,
Єднай свою силу з обох берегів,
Бо ми ще насадим на ковані вила
Усіх окупантів і всіх ворогів!

А тих, хто боронить Вітчизну і мову,
Хай Бог милосердний завжди береже,
Хай діти почують твою колискову,
Хай діти не вчаться любити чуже.

В нас буде майбутнє – повір, Україно,
Ти ж волі шукала, як дикі птахи, –
Діди наші славні позводили стіни,
А ми нині разом будуєм дахи.

Нелегко тобі все давалося, мамо,
Але не здалась, не скорилася ти.
Страждання минають – іди тепер прямо,
Тобі ж бо, кохана, судилось цвісти.

І доки живе ще нескорена слава,
І пісня лунає нестримна твоя,
Ти будеш щаслива, могутня державо,
Єдина і рідна Вітчизно моя!

Єдність

Вкраїно, єдина, кохана, свята,
Шевченковим віршем сповита.
Вся правда і воля, і вся гіркота
У думи душевні розлита.

Ти – вогник надії, ти – віра й любов,
Ти – вічна зоря небокраю.
Нема на Землі милозвучніших мов,
І пісня твоя не стихає.

У єдності – сила, свобода і шлях,
Висоти і злети в майбутнє,
 гордість, краса у ліричних піснях
І правда – свята і могутня.

Ми віримо всі у безсмертя твоє.
Ти – Фенікс, майбутнього щастя.
О Земле моя! Була, будеш і є
В любові Господній і ласці.

Злетімо до неба, і рідні краї
Прославим і словом, і ділом.
Єднаймось! Єднаймося ж, браття мої,
І правду вершімо уміло!

Дитинство

Шовкові руки від шовковиць,
Блакитні очі від небес…
І радістю торговець,
І топче спогади прогрес.

Було дитинство — та й немає,
Скінчилась мила карусель,
Бо все в житті колись минає,
І свіжість «Аріель».

В дитинстві ми були без гриму,
В думках — ще мінімум брехні,
І легко так складались в риму
Веселі лагідні пісні…

Не всім воно було варенням,
Не всім знаходилось тепло…
А на малюнках, мов знаменням,
Строкате сонечко лягло…

А десь між мрій моїх околиць
До щастя рухався експрес…
Шовкові руки від шовковиць,
Блакитні очі від небес.

 

 

 

Вчимося разом писати власне висловлення

IMG_0199

Підготовка до ЗНО з української мови й літератури – це не тільки повторення правил з правопису та аналіз творів художньої літератури, а й здобуття вмінь висловлювати власні думки та навичок їх композиційно оформлювати на письмі.

Наші викладачі знають, як навчити писати твори, щоб здобути високі бали на іспитах. Цей вид творчості цікавий і зовсім неважкий, особливо, коли ще й надається можливість свої вміння продемонструвати іншим.

Слухачі Літньої школи теж вчаться писати твори, а потім зачитують їх своїм одногрупникам. Цього разу була задана тема: «Чи погоджуєтеся Ви з думкою про те, що під лежачий камінь вода не тече, або Що треба робити, щоб стати успішною людиною».

 

IMG_0236Журавель Михайло:
«Отже, наше життя – це ріка. Та як камінь перекриває течію річки, так і ми, якщо не будемо йти до поставлених цілей, не досягнемо успіху. Зараз ми знаходимося на початку річки і нам потрібно вчитися, щоб потім досягти чогось. Тому потрібно прибирати камінь-перешкоди, щоб вода наших досягнень текла далі у вічність».

Глуміліна Марія:
«На мою думку, основний смисл буття людства в тому, щоб звертатись до минулого, не повторювати власних помилок. Усе життя ми озираємось назад, щоб пригадати все те хороше або погане, що було колись, і ставимо перед собою ціль – зробити так, щоб кращого було якомога більше, а найгіршого менше.
Наведу приклад з власного життя. Я займаюсь тенісом, і перше досягнення мені далося дуже важко. Це було четверте місце на змаганнях, але я добре запам’ятала ті відчуття. Мені не сподобалось програвати, і у подальшому житті ці відчуття допомагають мені знову й знову йти до перемоги й здобувати її. Тому я втримую перше місце у кожному конкурсі».

IMG_0204Майструк Вероніка:
«Я хочу сказати, що не можна сидіти і чекати, доки успіх прийде до тебе – треба діяти. Треба кожного ранку підніматися та йти в бій, у прямому та в переносному значенні цього словосполучення. Необхідно боротися зі своїми страхами, своєю лінню і невпевненістю, бо успіх, перш за все, приходить до впевнених у собі, цілеспрямованих і працьовитих людей».

Ковалевська Дар’я:
«Моє переконання ґрунтується на тому, що якщо сидітимеш та нарікатимеш на свою долю, то нічогісінько не зміниться. Саме тому треба виборювати своє щасливе майбутнє. Найкращою ілюстрацією такого світогляду є вічний революціонер, зображуваний Іваном Франком у вірші “Гімн”».

IMG_0239Іл’яшенко Альона:
Я вважаю, що вислів “Під лежачий камінь вода не тече” є правильним. Цей вислів тлумачиться так: той, хто нічого не робить, нічого не здобуде. За моїм переконанням, щоб не стати “лежачим каменем”, треба йти до своєї мети, незважаючи ні на що. Моя мета – стати дипломатом. Хоча це прозвучить самокритично, але в мене не достатньо знань для цієї професії. Незважаючи на це, я досягну вершини мистецтва ведення дипломатичних переговорів і здобуду визнання Найкращого Дипломата України».

Бовсунівська Аліна:
«Отже, підіб’ємо підсумки. Щоб у майбутньому виконувати улюблену роботу, здобувати професію, необхідно нам сьогодні вчитись, знайти в собі талант і здібності, розвивати їх, виробляти волю і характер, доводити почату справу до кінця. Братись за будь-яку справу, пробувати себе в усьому і працювати, працювати і ще раз працювати…»

Шевчук Марія:
«Моє переконання ґрунтується на тому, що в будь-якому разі на людину діє фатум. Саме він, певне, “камінь точить”. Скарбниця української літератури дає яскравий приклад щодо порушеної проблеми, а саме: розглянемо твір Олекса Стороженка “Скарб”. Головний герой оповідання – Павлусь Лежань. Цитуючи матір, яка пророкувала: “…Як Бог милосердний пошле йому щастя, то без нас житиме ще лучче, як теперечки!” Саме в Павлуся завжди був найкращий урожай, приплід худоби, хоча сам хлопець і рукою не поворухнув задля таких успіхів. Життя дає нам багато прикладів подібної поведінки людей, яким, зазвичай, заздрять, не розуміючи того, чи є вони, насправді, щасливими».

Манжура Анна:
«Народна мудрість має величезний вплив на усвідомлення власних недоліків і стимулює нас шукати шляхи позбавлення цих негативних рис та до загального самовдосконалення. На моє переконання, більшість прислів’їв та приказок є правдивими, зокрема й твердження, що під лежачий камінь вода не тече. На користь моєї думки можу навести такий аргумент: успіх приходить лише до тих людей, що не бояться діяти та змінювати несприятливі обставини, скеровуючи їх на власну користь».

IMG_0244Кушаков Олександр:
«Я розповім про випадок, який трапився в моєму колективі. Я займаюся дзюдо. У нас тренується хлопець з національної збірної України. Він виграв змагання і вирішив після перемоги більше не тренуватися, зазнався, бо був упевнений в тому, що й надалі перемагатиме. А був інший хлопець, у якого не виходило боротися, не складалося, він ніяк не міг стати переможцем на змаганнях. Минув рік, настав час змагань. Упродовж року хлопець, що не виграв жодного змагання, наполегливо тренувався. Як результат, хлопці помінялися місцями. Ледащий – програв, а трудолюбивий – виграв. Так і в житті: треба працювати і ще раз працювати. Тільки тоді людина досягне успіху».

IMG_0248Нижник Владислав:
«Під лежачий камінь вода не тече – я розумію це прислів’я так, що кожна людина має свою долю, своє життя, яке завдяки великій праці можна змінити на краще. Але, як на мене, суть в іншому. Зміни відбуваються у свідомості людей, тих, які хочуть та прагнуть змінити свої життя. Перед кожною людиною постає питання вибору: вирішити цю проблему, змінюючи те чи інше, або опустивши руки, скотитися на дно системної та тотальної багнюки, яка засмоктує все глибше й глибше».

Євтушенко Катерина:
«Яскравим прикладом є байка “Бджола та Шершень” Григорія Сковороди. Бджола постає в образі працьовитої людини, а Шершень відображає ліниву людину. Люди, які захоплені своєю улюбленою справою, хочуть дізнаватися більше нового та досягати успіхів, у більшості випадків вони стають відомими. А люди ліниві, непрацьовиті, котрі не знають, чого вони хочуть від життя, так і залишаються “шершнями”. Існує низка причин, через які люди не в змозі зробити те, що їм насправді до вподоби. Наприклад, відсутність сім’ї, грошей, проблеми зі здоров’ям. Та вони мають велике бажання та готові на все заради досягнення мети і досягають її».

Довбня Єлизавета:
«Три роки тому я мріяла вступити до ліцею, і це було моєю найголовнішою метою. Тож я почала займатися щодня, виконувати всі домашні завдання, ходити до репетитора і, так, звісно, це було важко, але в результаті я досягла того, про що мріяла. У висновку хочу сказати, що все в цьому житті залежить від нас самих. Люди, вочевидь, самі повинні вирішувати – хочу жити краще – маю для цього щось робити або “чекати у моря погоди” і потім ненавидіти весь світ і всіх у світі за те, що життя чомусь складається не так, як хотілось би. Наше життя залежить тільки від нас».

Сакада Марія:
«Одним із моїх улюблених прислів’їв є таке “Під лежачий камінь вода не тече”. Сенс цієї народної мудрості полягає в тому, що людина, яка нічого не робить для успіху, не отримає нічого. Якщо ти бажаєш чогось, то це потрібно тільки тобі в першу чергу. Можна навести такий приклад з літературі: один з персонажів роману Панаса Мирного “Хіба ревуть воли, як ясла повні?” Грицько – сирота, який нічого не мав, та, попри все, він досягнув успіху, створив родину, мав роботу й домівку. Та якщо б він цього не хотів, міг би, як Чіпка пропити свої гроші і майно».

Робота Людмила:
«Справді, якщо людина робить все, що в її силах, задля того щоб мрія стала реальністю, вона обов’язково досягне своєї мети. Наприклад, значною особою для історії Київської Русі був князь Володимир Мономах. Йому вдалось зосередити у своїх руках три четверті українських земель, здійснити величезну кількість походів та укріпити становище Київської Русі. Але не всі люди вважають, що для досягнення мети потрібно плідно, старанно та довго працювати».

Дорошенко Мальва:
«Хочу навести приклад з мого життя. Мій одногрупник Влад брав участь у різноманітних конкурсах, змаганнях, писав роботу-захист до МАНу. Він неодноразово перемагав, захищаючи честь нашого ліцею, виграв місце на Всеукраїнському етапі МАН, був особисто нагороджений Президентом України за високі досягнення, виграв грант на навчання за кордоном. Але цього списку заслуг не було б, якби не постійна наполеглива праця й натхнення».

IMG_0261Ящук Наталія:
Людина, яка ціною власних старань, отримує заслужені плоди своєї праці, дуже цінується. Переконливим прикладом, стосовно цього аргументу є Іван Дідух – головний герой новели Василя Стефаника “Камінний хрест”. Іван, отримавши в спадщину “букату горба”, маючи лише одного коня і малий візок, тяжко працював. Усі люди в селі запам’ятали чоловіка ґаздою. Хоч Іван мав у своїх володіннях лише щонайгіршого горба, врожай добував на ньому добрий. У селі його ще називали Переломним, адже він не жалкував власного здоров’я, трудився. Як можна побачити, працьовита людина, користується повагою та шаною в людей».

Саргсян Едгар:
«Навіть без вищої освіти можна здобути успіху, треба лише намагатися. Стівен Джобс, яскравий приклад того, як людина без вищої освіти може стати мільярдером. У 22роки він створив свою компанію, котра коштувала 500 доларів. Зараз же вона коштує 80 мільярдів, що робить її найбагатшою у світі. Своїми думками, інноваціями, зусиллями Стів створив багатомільярдну імперію, тим самим увінчав своє ім’я в історії людства назавжди. Необхідно мати мету, упевненість, упертість, бажання, бути працьовитим – саме це допоможе людині досягти успіху».

Баранов Олександр:
«Наш народ – терплячий та пасивний, але зрештою, останні роки нас змінили. Я вважаю, що люди втомилися від усього того, що їм кажуть, що їм робити, від “дороговказів”, і ми поступово знаходимо шляхи вирішення проблем свого життя. Також я думаю що зміни відбуваються у свідомості людей, тих, які бажають і намагаються щось змінити в житті, те, що їх не влаштовує».

 IMG_0198 IMG_0265

 

 

 

Слухачка літньої школи про свою Малу Батьківщину

kMQOPtoerLY

Ящук Наталія – слухачка Літньої школи-2015

Доброго дня! Мене звати Наталія. Я навчаюсь у Володарській ЗОШ І-ІІІ ступенів № 1. На сьогодні закінчила 10 клас. Живу я в селі Рачки.

Звісно, я, як любителька історії, покопалась у історії свого села. Дізнатися про те, у якому році виникло село неможливо, тому що в селі не збереглося ніяких пам’яток.

За переказом старого селянина Шевчука Григорія, на території села було багато лісів. У лісах росли дуби. У цих лісах поселився селянин-кріпак. Жив він у курені, а тому від цього виникло в селі прізвище Коренюки. Живилися раками. Пізніше почалось заселення селянами – бобилями.

Спочатку село складалося з 34 господарів. Річка Рось була велика. По ній сплавляли дуби і це місце називається Пристань. Ця назва збереглася і досі.

Селяни були кріпаками. У 1900 році жителів в селі було 587 чоловік. Землі було 1031 десятина. Пан Запольський мав у своєму володінні 723 десятини землі. Заводів в селі не було. Населення займалося розведенням свиней і овець. Було багато ткачів, що виготовляли домоткане сукно. Після смерті пана За польського його земля була продана. Частину землі було продано селянам, а частину пану Козицькому. На початку ХХ ст. пан Козицький втік, а земля перейшла до рук селян. Селяни працювали в пана, наймалися до чужих панів. Ліс, яким володів пан Козицький, називається ще й досі ліс «козицького». Село далеко знаходилося від промислових центрів, про нього майже було не відомо.

rachki-417407Голодомор 1932 – 1933 рр. теж охопив наше село. Під час голодомору померло 178 чоловік. Виявлено прізвища і імена тільки 50-х чоловіків. Репресованих і реабілітованих історією в селі Рачки виявлено 5 чоловік.

На початку Другої світової війни всі колгоспні будинки було спалено, а худобу було евакуйовано вглиб країни.

Жорстоко розправлялися німецькі окупанти з жителями села. За найменші провини населення каралося. Відправляли в Німеччину на каторгу. Було забрано 15 осіб.

Першу школу було побудовано в 1926 році. На сьогодні школа в нас не працює. Діти сіл Рачки і Ратуш навчаються у Володарській середній школі.

З відомих людей в нашому селі жив, а потім переїхав у Київ професор Кіндзельський Леонід Петрович, який народився 1932 року в селянській родині. Батько – був сільським ковалем, мати – колгоспниця.

Після закінчення Володарської середньої школи Леонід Петрович вступив до Київського військово-медичного училища.

2i9sp2inxns4 (1)Три роки служив за фахом в армії на території Австрії. У 1956 році став студентом Київського медичного інституту. Навчання в інституті поєднував з роботою в лікувальних закладах. Після закінчення медінституту з відзнакою одержав призначення на наукову роботу в Київський науково-дослідний інститут гематології і переливання крові, де захистив дисертацію на наукове звання кандидата технічних наук.

Професор Л. Кіндзельський – видатний онколог-радіолог України і світу, автор понад 350 наукових праць і низок винаходів.

Талановитий лікар і вчений Л. Кіндзельський був мужньою людиною. Через значне опромінення під час виконання службових обов’язків у найбільш небезпечний період після вибуху на ЧАЕС Леонід Петрович багато років нездужав. Проте продовжував активно працювати, керуючи. 1999 року лікар пішов з життя.

Моє село і сам Володарський район славиться не лише відомими і розумними людьми, а й мальовничою природою. Я раджу кожному завітати у Володарку, я б з радістю провела екскурсію сама. Річка Рось просто зачаровує, приємно завжди приходити до берега, щоб просто помилуватись природою, почитати книжку, посидіти у вогнища з друзями, відпочити. Також, у моєму селі є ліс, що є чудовим елементом доповнення невимовної краси…

Звісно, у нашому селі проживає мало людей, однак, коли починається літня пора, то все навколо починає гомоніти, скрізь чути сміх, радість, адже багато містян приїжджають сюди, аби відпочити від міської метушні, подихати свіжим повітрям.

Я пишаюся своєю Малою Батьківщиною!

 

 

До теми Перемоги над нацизмом у Другій світовій війні

А могла б летіти вільною зозулею…

Тучіна Анна

Тучіна Анна, слухачка підготовчого відділення 2014/2015 н.р.

І не вистачить усіх слів у світовому словнику, усіх нот у музиці, усіх фарб у палітрі, щоб описати красу української жінки. Її сяючі карі очі, що в широкому полі на зможуть позмагатися з гарячим сонцем, її червоні щоки, що наче рум`яні яблучка так і манять припасти до них вустами, довга товста коса, поважний стан… Навіть розкинуті в полі, при роботі, усі вони різні: деяка схожа на загадкову мавку, що неначе вибігла з лісу і, заблукавши, вирішила залучитися до спільної роботи, інша – вельможна королева, яка навіть із серпом тримається гордо й поважно: її не нівечать ні зашкарублі мозолі, ні стомлене спітніле обличчя, ні скуйовджене волосся. А якими співочими іменами їх нарікають! Ганнуся, Марійка, Катруся, Надійка, Олеся, Наталка – ні імена, а мелодії, що хочеться наспівувати знову і знову. Єдине лише може затьмарити цю красу, спотворити її, загубити, замінити веселу посмішку на гримасу болю.

Після окупації Тернопільської області їхнє маленьке селище перетворилося на німецький штаб. Оскільки більшість населення складали жінки та діти, село не зазнало значних втрат – ніхто просто не був у змозі чинити опір. Окупанти у свою чергу, зазнавши такий «теплий» прийом, не стали сіяти хаос та витрачати патрони. Вони домовилися, що половина всього врожаю, який селяни раніше віддавали радянській владі, буде тепер віддаватися їм. Тоді й не буде жертв. Сільські голови порадилися та й вирішили піти на цей договір. Хтось назве це зрадою, але голова на плечах дорожча.

Леся вже давно помітила на собі його зацікавлений погляд, та вагалася глядіти у відповідь. Усе ж таки він один із них, загарбників. Олеся, як бачила це, завжди штовхала Лесю в бік – не смій-бо, погано це скінчиться. Вони завжди були разом, навіть жили в одній хаті, – Леся й Олеся, шерочка з машерочкою, дві синички, тільки балакучою завжди була Олеся. Вона знала усе на світі і завжди повчала Лесю та картала її за легковажність. «Тебе таку будь-який хлопець навколо пальця обкрутить та й дурепою з пузом на дорозі лишить. А до кого ти одразу побіжиш? До мене. І тоді я скажу тобі – я ж казала». І чогось Леся думала, що саме так воно й буде. І була рада, що подруга не кине її в біді.

Та вже занадто сильно обпікали щоки ті погляди, і не витримала Леся, і підвела очі, і потонула в тих синіх озерах. Хто ж міг подумати, що в нього наші очі, рідні, слов`янські. Йому не вистачає лише вишиванки та сопілки і танцюючих навколо мавок. Щось забриніло, заспівало на серці в Лесі, і в душі, з одного боку, настало довгождане полегшення, а з іншого, оселився якийсь невідомий раніше трепет.

Хтозна, скільки б ще тривало це глядіння, якби не зійшлися хмари і не пішов дощ. Хоча що він змінив? Навпаки, ця злива лише пришвидшила події, адже Леся не встигла отямитися, як опинилася біля нього. Холодні дощові краплі стікали по її щоці, шиї, мокра одежина неприємно прилипала до шкіри, коса важчала, наповнюючись вологою. Та дівчина не бігла нікуди. Наче прикута невидимими ланцюгами до його блакитних очей, вона тільки й могла, що поривчасто дихати, як після довгої та безперервної роботи в полі.

Далі все проходило, наче в дурмані. Він підвівся і звисока глянув на неї. Мабуть, хотів налякати, зберегти авторитет, та очі сміялись і видавали його. Не відаючи, що коїть, дівчина ніжно обхопила його обличчя руками і обережно, неначе доторкаючись до крихкого витвору мистецтва, провела пальцем по точених, наче з каменю вилицях, по тонких червоних губах. Обоє мовчали, підбираючи слова – тільки вона від розгубленості, бо зовсім не знала, що треба казати у таких ситуаціях і чи треба говорити взагалі, а він – підбираючи слова з чужої йому мови.

– Что ти от минья хочешь? – нарешті, холодно усміхаючись, сказав він. Леся на мить ще більше розгубилася, та не встигла навіть обдумати відповідь, як він прилинув до неї гарячим поцілунком, опаливши цим її змерзлі, у краплях дощу вуста.

Він чекав її кожного ранку біля віконця, а вона з першим сонячним промінням уже видивлялася його і прикладала руку до холодного ранкового скла, щоб через нього відчути тепло його довгих тонких пальців. Спочатку Олеся не помічала закоханих, та згодом їй стало цікаво, що це подруга робить на світанку біля вікна і, дізнавшись, почала час від часу буркотати на Лесю:

– Не буде добра від цього. Він же німець. Не цінитиме тебе. Таких, як ти, в нього сотня бути може. Думаєш, ти йому потрібна? Та ні! Зробить діло і покине тебе з пузом, отямитися не встигнеш, як збіжить, чи ще гірше – розстріляє. І тебе, і мене, і все наше село.

Та Леся, затьмарена новим, раніше невідомим, почуттям, не звертала уваги на дорікання подруги. Вона все частіше продовжувала, замість роботи, тікати з ним у ліс. Він завжди мовчав і просив лише «спьеть єщо». І Леся співала. Усі пісні вже виспівала, що знала, а він іще хотів.

Одного разу залежались вони в лісі до сутінків. Коли скінчилася остання пісня, Леся замовкла и подивилася на нього.

– Чи ти любиш мене?
Та він не розумів.
– Скажи. – і так сердечно додала: – Любиш?
Він відповів щось німецькою та усміхнувся. Дівчина посміхнулася у відповідь і обійняла його.
– Не покидай мене, чуєш? Я готова віддати тобі все, аби ти був зі мною єдиною, – і прилинула з коротким поцілунком до його щоки. Він лагідно посміхнувся:
– Что ти от минья хочешь?
– Я хочу, – прошепотіла Леся, – щоб ти був тим, хто вивчить мою мову лише заради того, щоб по-рідному сказати мені про свої почуття…

Тепла була ніч, зоряна. Страшно було, ніяково, але затишно і любо. Дерева стали їм стінами, темне небо – дахом, а м`яка трава – ліжком. І тільки сивий місяць був свідком їхніх почуттів. Та він не стане балакати зайвого…

На ранок дівчата відправилися до пральні забирати свіжу білизну. Олеся йшла на диво похмура та мовчазна, наче води в рота набрала. Тільки й примовляла: «Не треба було квапитися». Та Леся не звертала уваги. Сьогодні він від`їздить по справах, а потім повернеться і забере її. Він обіцяв. Щось довго казав по-німецьки, а в кінці поцілував. Та не прощальний то був поцілунок, а навпаки. Таким зазвичай запрошують до спільного родинного життя. Так здавалося Лесі, у це вона вірила.

А Олеся не вірила. Тому й примовляла:
– І чого ти поспішила? Що тепер робити, як на завтра пузо виростить?
Та Леся лише відмахувалася:
– Він забере мене, як приїде.
– Ха, сподівайся.
– Забере! – стояла на своєму дівчина. – Ось побачиш!
– А як не забере?
– Обов’язково забере.
– А як ні? – сердито подивилася на Лесю дівчина. – Що з дитиною робити будеш? Сама не прогодуєш, та й знаєш, як про таких, як ти, самотніх матусь, кажуть?
– Нема ще ніякої дитини, – прошепотіла Леся, – і не буде, може, й зовсім.
– Не може таке пройти без наслідків. Дурна ти просто.
– А ти в нас найрозумніша? – зло кинула до неї Леся. Подруга замовкла.

Ще деякий час панувала мертва тиша.

– Щаслива ти, Лесько. Дітей можеш мати, – тихо зітхнула Олеся, складаючи чисті сорочки. – І не цінуєш цього. А у нас ще на роду безпліддя написане.

Лесі стало ніяково. Вона не знала про це. Хоча, з іншого боку, чому їй повинно бути ніяково? Шкода Олесю, так. Та що вона може зробити? І не буде в неї ніякої дитини. Що це за небилиці. На дитину батьки спочатку моляться, і вже потім її отримають. А від простої любові нічого не буде.

Пройшов тиждень. Від нього не було ніяких новин. Леся все ще кожного ранку прикладала долоню до вікна, чекаючи на нього. Та марно.

Вона стала повнішати. Це помітила Олеся і спитала, коли в дівчини останнього разу була кров. Леся не могла пригадати. Можливо, ще до його від`їзду. І, врешті, яке це має значення? Ну є кров, ну немає. Що в цьому такого дивного? Подруга лише хитала головою і зітхала. «Добігалася», – каже.

Пройшло більше місяця, літо змінила осінь, час збирати врожай. Леся почала помічати, що їй усе тяжче дається звичайна робота, усе частіше темніє в очах, а сніданок так і проситься назад. Малі стали й спідниці.

– Що зі мною, Олесенько? – злякано спитала вона ввечері. – Невже справдилося те, про що ти казала?
Та Олеся лише мовчала, відводячи очі, бо не могла навіть промовити заповітне: «Я ж тобі казала». Леся зблідла.
– І що тепер? – її голос дрижав.
– Не знаю.
– Я не можу його народити, це ж ганьба.
Олеся мовчала.
– Чого ти мовчиш?! – крізь сльози закричала Леся. – Уперше нема чого порадити? Куди мені дівати те чортеня, що засіло всередині?!
Дівчина похолола й злякано подивилася на подругу:
– А як ти збираєшся здихатися його?
– Як не буде виходу, сама вб`юся, та не стану посміховиськом!
– Це ж плід твого кохання з тим німцем! Чи ти вже зневірилась у його вірності і не чекаєш його повернення?
Леся відвела погляд:
– Інші солдати кажуть забути про нього, що відправили його далеко служити і надовго.
– І що тепер? Чоловік утік, так одразу треба вбивати невинну дитину?! – люто крикнула Олеся і припала до ніг подруги. – Не вбивай, прошу. Народиш, разом виростимо. Що ми, не зможемо? А на інших байдуже. Наша буде дитина, чесна і добра, чемна і порядна.
– Ти що! – підвелася Леся. – Де це чувано, щоб дві баби дитину ростили? Та вона без чоловічої руки зовсім розпуститься! Тим паче, у тебе ж твій Левко є, чи ти забула? Як ти його заради чужої дитини покинеш?
Олеся замовкла та сіла:
– Роби, що хочеш. Для мене всі діти чужі будуть. Бо рідних ніколи не матиму…

Та Леся вже не чула. Вона бігла, що є сили, бігла туди, куди очі глядять. Пробігла широкий степ, пробігла ліс з високими деревами, пробігла струмок, гай. Бігла боса, відчуваючи під ногами м’яку траву, і це відчуття забивало їй горло камінням, душило її від уже болючих та нестерпних спогадів тієї фатальної ночі. Вона ненавиділа себе за те, що вчинила, Олесю, за те, що не вберегла та не попередила, місяць, за те, що мовчки дивився. Ненавиділа та проклинала всіх. Усіх, окрім нього.

Зупинилася на краю прірви. Холодний вітер обдував її тонку білу сорочку і довге розплетене волосся. Серцебиття злилося з думками і шумом вітру. Кому вона тепер потрібна із цією клятою дитиною? Ніхто заміж не візьме, ніхто більше теплих слів не скаже. Усі дивитимуться косо і говоритимуть за спиною. А як народить, то кому віддасть? Нікому чужа дитина не потрібна. Нікому.

Леся опустила голову. Синя річка дивилася на неї його поглядом. Вона одразу згадала, як вперше підійшла до нього, як співала йому в лісі, які теплі почуття він їй подарував, як зробив її по-справжньому щасливою. І в один момент дівчина зрозуміла, що останнє, що вона бажатиме бачити в житті – це його блакитні очі, якими зараз дивиться на неї вода.

І Леся згодна потонути в них. Щоб вони, а не людська зневага, поглинули її. Її і те прокляття, що вона виношує в животі. Адже вони тепер нікому вже не принесуть щастя.

Легко підхопив Лесю вітер, легко прийняла вода. Настільки легко, що ні на ранок, ні наступного тижня не було її знайдено. День-два в селі погомоніли, поплакали, позітхали і забули. Тільки Олеся все ще кожного вечора приходила до річки і, ніби в передсмертній агонії, просила Лесю віддати їй дитину. Селяни і солдати уже звикли до нічних завивань з-за лісу. Та одного дня вони просто скінчилися. Мовляли, що забрала Леся Олесю. Та брехня це. Не до того їй було. Адже вона була щаслива, потопаючи в його блакитних очах…